Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 18

Що було далі, не пам'ятає. Отямився в лазареті. Навколо все біле: білі стіни, білі ковдри, люди в білих халатах. Бігають, метушаться, виносять поранених. Його поклали на носилки і винесли під холодний дощ. Запхнули в смердючий вагон і повезли. Потім перевантажили на машини і знову повезли далі. Нарешті, мокрого, задубілого, внесли в якийсь великий будинок і поклали у темній кімнаті на підлогу. Поранених було багато, кімнат не вистачало. Ліжка ще не завезли. Обладнання шпиталю десь застрягло в осінньому бездоріжжі. Манфред зрозумів це із слів товстуна, що командував санітарами. До речі, це були перші слова, які він почув після того вибуху в дозорному окопі.

В кімнаті важкий стогін. Хтось марив, одбивався од смерті і просив пощади. Хтось волав про допомогу, хтось конав у страшних муках і проклинав усе на світі, їдкий дух йодоформу, карболки і брудних бинтів не давав дихати. Покалічена рука лежала на грудях, замотана, мов дитина в пелюшки, і щоразу, коли Манфред набирав у легені повітря, біль колов у серце, наче гострий ніж. Поруч хтось стогнав, згадував то чорта, то рідну матір, що так невчасно породила його на світ. «Років на п'ять пізніше — і я не знав би цієї війни, не конав би отут на підлозі». Солдат був поранений у живіт. Санітари дивувалися, що він іще живий. Манфред лежав і думав про того солдата.

… Хіба той хлопець, що мав нещастя народитися в проклятім 1922 році, — виняток? Він, Манфред Тегарт, теж такий. Їм було по одинадцять, коли Гітлер захопив владу; їм було по сімнадцять, коли Геббельс, захлинаючись, кричав у мікрофон: «Поляки напали на Німеччину! За Глейвіц вони заплатять нам ріками крові!» Тоді їх, зовсім ще хлопчиків, охрестили солдатами, одягли у новенькі мундири, дали до рук автомати і послали вбивати. А цю війну… Хіба не вони тягнуть на своїх плечах, хіба не їхні трупи гниють у степах Приазов'я, в болотах Старої Русси і Дем'янська, в пустелях Африки, в горах Югославії і Греції? І всюди їх проклинають, плюють услід, стріляють і навіть душать, як було з Куртом. Він ніколи не забуде спалених ненавистю очей тієї старої жінки, її струджених, мозолястих рук, якими вона задушила Курта Менезінгера, захищаючи свого восьмирічного онука. Її повісили, але та ненависть ще й досі пече йому груди. Батько колись казав: «Німеччина дала світові великих людей. Ми народилися із їхнього праху і повинні бути гідними їх, гідними їхньої пам'яті». А він, правду кажучи, боїться своєї пам'яті.

Ранком, коли почало світати, Манфред упізнав свого сусіда. Поруч із ним лежав його земляк і однополчанин Бруно Крафт. Запаленими очима дивився на стелю і шепотів молитви. Крафт був ревний католик. «Ти пам'ятаєш Вальтера, Манфреде, — шепотів він синіми тремтячими губами, — ми ховали його разом, разом насипали могилу і ставили березовий хрест?.. Так от тепер там ні хреста, ні могили, тільки чорна діра від фугаски. Земля не приймає таких, як ми, Манфреде». У нього починалась гарячка. Бруно помер того ж дня під вечір.