Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 17

Кроків за сорок побачив чиїсь жилаві, порослі рудою щетиною руки, що в останній, передкінцевій агонії вчепилися в землю. Манфред одразу впізнав їх — то були руки фельдфебеля Пруса. Сам фельдфебель лежав ниць, привалений стіною траншеї. «Мабуть, ішов перевіряти, чи не спить дозор. Служака…» Трохи далі в траншеї валялися одірвані ноги фельдфебеля, так ніби самі по собі, незалежно від тіла тікали з цього пекла. Манфред переступив через Пруса і пішов далі до окопів своєї роти. Тепер там було тихо. Тільки збита, немов віспою покльована земля зализувала рани синіми язиками толевого диму. Раптом Манфред зупинився. «Відпускний квиток. Прус поклав його в нагрудну кишеню кітеля. Він там, у нього». Кинувся назад і довго розгрібав над

Прусом крихку вологу землю. Потім, здригаючись від мерзоти, просунув здорову руку під груди фельдфебеля і повернув тіло горілиць. По широко розкритих скляних очах мерця повзали мурашки. У рот набилась земля, ніби покійник гриз її. Білий металевий ґудзик нагрудної кишені довго не піддавався — незручно було орудувати лівою рукою. Рвонув і вирвав той ґудзик з м'ясом. У кишені фельдфебеля лежав відпускний квиток і витяг з наказу, підписаного начальником штабу фронту. В обох документах мова йшла про нього — Манфреда Тегарта. Цього було досить, вникати у зміст наказу не мав часу.

Російські танки вже були зовсім близько. Ще раз поглянув у руде, спотворене смертю обличчя Пруса і побіг. Праворуч танки з червоними зірками на баштах уже прасували окопи сусідньої роти. Декілька з них горіло. Чорний, клубистий дим здіймався у синє безхмарне небо. Манфред біг траншеєю. Рука, мов пліть, теліпалась уздовж тіла. Коли пробував притискати її до грудей, біль туманив очі і бігти ставало ще важче. Не чув ні вибухів мін, ні посвисту куль і, може, саме тому не відчував страху. Все, що відбувалося на полі бою, сприймав як картини німого кінематографа. «Не вистачає тільки тапера і монотонного бренькання рояля», — майнула недоречна думка. Такі безглузді думки не раз лізли йому в голову в хвилини небезпеки.

Ускочив в окоп своєї роти і зіткнувся з Крафтом. Той схопив його за шию і притис до землі. За мить по спині залопотіли шматки розірваного міною бруствера. Крафт щось кричав йому в обличчя, розмахував руками, кудись показував пальцем, але Манфред не розумів його жестів. Схопився і побіг далі. Раптом в траншеї стало темно. Підвів очі і побачив над собою сталеве дно танка й широкі, до блиску вибілені гусениці. Земля задрижала, тріснула березова обшивка траншеї і стисла його скарлючене тіло, мов у лещатах. Страшний біль розірвав серце, сліпучою блискавкою полоснув мозок…