Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 21

— Ху-у, добряча махорочка, за печінки тягне, — тихо промовив нагорі солдат.

Він смачно пихкав самокруткою.

Грицькові теж захотілося курити. Поліз у кишеню, дістав зім'яту німецьку сигарету. Проте запальничка не висікала іскри. Штовхнув сусіда:

— Прикурить є?

Але той по відповів, повернувся до нього спиною. Спитав у другого — мовчить. Трусонув за плече третього.

— Дай припалити!

— Якого чорта шарпаєш! Не курю я, — огризнувся хлопець.

Шпинь ліг на нари. В грудях знову заворушилася злість. «Не хочуть розмовляти, сволота!» Нервово роздуваючи ніздрі, жадібно нюхав сигарету, м'яв її у пальцях, аж поки не тріснула. Тютюн висипався йому на обличчя, попав у рот. Підвівся на лікоть, сплюнув і хотів було вилаятися, але його увагу знову прикував шепіт на верхніх нарах.

— А все ж таки, як воно у тій Німеччині?

— Ех, синку, краще не згадувати. Я її всю пішки пройшов, на череві проліз од самого Моосбурга. Наче звіра якого цькували собаками. Шматка хліба не випросиш. Ми утрьох тікали: Федір Крайніченко, Соломаха і я. В арбайткоманді разом працювали. А з Федором я воював у одній частині. Під Харковом у полон попали, ну і весь час тримались один одного. Поранили його одразу ж за табором. Погоня за нами була. Хотів його взяти на плечі, а він просить: «Не чіпай. Обох злапають, а так хоч ти врятуєшся». В нього була світла душа. Як сльоза, чистий був хлопець. «Передавай, — каже, — уклін землі нашій».

Солдат глибоко затягнувся димом і замовк. Деякий час нагорі панувала тиша. Потім хтось несміливо запитав:

— А Соломаха?

— Петро, той слабий був. Сухоти йому груди роз'їли. Моосбург — справжня м'ясорубка. Люди там мруть, як мухи. Поховав я Петруся. Кілометрів двадцять до дому не дійшов. Обіцяв йому зайти до його батьків. Є таке село під Шелепівкою, Кам'янка зветься. Там мене і накрили карателі. От і вся казка.

— Та невже ж таки ніяк не можна втекти звідси? — почувся уже знайомий Грицькові голос полтавчанина.

— Чом не можна. Тікають люди. Присунься ближче, я розкажу тобі дещо. — Солдат заговорив зовсім тихо.

Шпинь підвівся на лікоть — не чути. Сів, підставив вухо до щілини між дошками. Від того, що почув, його кинуло в жар.

— Ось бачиш, ніж? Добре, що той дурень вчасно подарував його мені. Виріжемо дошку навколо заклепок. Скоби відігнемо. Тут у горах швидкість мала, плигати зручно.

— Давайте ножа.

— Починай, поки ніч надворі.

— Ех, догнав не догнав, а побігти можна, — прошепотів полтавчанин і з силою ввігнав ніж у стінку вагона.

— Тихше, ти. Ще почує отой.

«Це вони про мене, гади! — подумав Шпинь. — Чекайте ж, сволота, ви ще пошкодуєте…» Але що він міг зробити? Вони його просто уб'ють, як тільки зрозуміють, що він знає про їхні наміри. Неодмінно уб'ють. Навіщо їм такий свідок? Треба лежати тихо хоча б до першої зупинки. Грицько ліг на нари і притих.

А нагорі кипіла робота. Гострий ніж з тріском, хрумтінням, скреготом гриз суху соснову дошку. Полтавчанин дихав важко, сопів, гупав коліньми об нари. В темряві сталеве лезо ненароком гризонуло заклепку. Теплушкою пронісся дзвінкий металевий скрегіт. Проте ніхто не ворухнувся, ніби не чули, не здогадувались про те, що відбувається біля вікна.