Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 49

Далеко на заході, над степом, раптом показалася чорна хмара. Вона швидко росла і невдовзі перетворилася на довгу зловісну змію. Першими забачили хмару ті, що працювали на винограднику. Люди вирішили, що пилюку здійняв західний вітер, і незабаром суху землю освіжить дощ. Але згодом зрозуміли — не дощ, не прохолода наближається, а небезпека. Степом мчала кіннота кочовиків — скіфів.

Ті, хто мав коней, тривожно оглядаючись, поспішили в місто, дехто поїхав на віслюках до Акри, а деякі кинулися пішки, та скоро всі зрозуміли, що не встигнуть заховатися за міськими мурами. Вороги наздоженуть їх.

Стовпи пилюги уже піднялися біля виноградників, і тепер було ясно видно вершників, що скакали на низеньких швидких конях. Частина скіфів перехопила дорогу до Пантікапея, частина помчала до причалів на березі моря, а більшість ринула до трьох міських воріт.

Сторожа не встигла навіть позбирати зброю. Кочовики перебили воїнів і вдерлися через ворота на вулиці міста. Городяни й раби гинули під ударами мечів. Кочовики не милували нікого, вони вбивали дужих чоловіків, старих, дітей, жінок. Майно забирали, складали на запасних коней, а чого не могли взяти, — палили, руйнували.

У Трифоновому домі безладно металися. Тепер і господарі, й раби опинилися в однаковому становищі — усім загрожувала смерть. Дід-воротар замкнув дубові ворота. Будинок купця, ніби фортецю, оточували стіни — високі, але, на лихо, не досить міцні. Полікарп озброїв чоловіків, і вони засіли біля воріт і стін. Дехто поліз на дах та інші будівлі і звідтіля разили ворога стрілами й камінням. Навіть діти й жінки взяли участь у бою.

Трифонові доньки складали цінне й коштовне майно. Памфіла яка тільки-но прокинулася, в легкому одязі, сколотому на грудях камеєю Фемістокла, вибігла на подвір’я. Жінка стала керувати обороною воріт, що тріщали під ударами скіфів. За мить ворота і стіни упали, поховавши під балками поважну господиню. Полікарп був смертельно поранений.

Дочки не бачили смерті матері та брата. З кімнати вони вибігли у внутрішній дворик тієї миті, коли скіфи, знищивши захисників, вдерлися до будинку. Старша, притискаючи до грудей шкатулку з коштовностями, метнулась у куток дворика, де в землі були закопані величезні глеки — піфоси з зерном і вином. У будь-якому могли сховатися два чоловіки. Виноград ще не достиг, і кілька глеків стояли порожні. Дівчина підняла кам’яну, плиту, що накривала крайній піфос, і стрибнула в його чорну глибінь. Дзвінко ляснула накривка і затулила отвір.

Молодша сестра з великим згортком коштовної одежі й срібла не встигла сховатись. Її спостиг кочовик.

Того дня скіфи знищили всіх захисників і мешканців Акри. Скрізь палахкотіла велетенська пожежа.

Через кілька років люди звели в Акрі нові будинки й міські стіни, та чимало ділянок лишилися порожні. Кочовики невдовзі знову зруйнували місто. Знову лилася кров.

Знову моторошно голосили жінки, плакали діти, гуготіло полум’я.

Ще кілька разів на Акру нападали вороги з суші та моря й руйнували її. Нарешті люди зрозуміли — у відкритому степу, біля неспокійного моря їхні оселі завжди ставатимуть легкою здобиччю напасників. І вони покинули місто. Тільки руїни свідчили про колишнє життя і людське горе.