Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 48

Трифонова дружина Памфіла завше тужила за далекою і любою її серцю Елладою, за спечними днями довгого літа, За сухими горами Афін і гамірними ринками міста.

Вона тужила за батьківщиною. В Пантікапеї вона щасливо прожила багато років. Там народилися й виросли дві дочки і стрункий красень син. Але достаток для їхньої родини в Елладі не створити. Розумному легше розбагатіти в Пантікапеї. Босфор Кімерійський став їхньою батьківщиною, діти не знали Еллади.

І тільки дарунки чоловіка трохи розважали Памфілу.

Дочекавшись попутного вітру, Трифопові кораблі підняли тяжкі вітрила і рушили у зворотну путь. Сховались Афіни, відтак зникли береги Еллади. Проминули Гелеспонт, вийшли в бірюзове море.

Кораблі витримали жорстоку бурю, а за два тижні показалися звивисті береги країни скіфів.

Минуло ще десять днів і нарешті кораблі дійшли до володінь Пантікапея. Керманич першого корабля, прикриваючи рукою очі від сонця, даремно шукав у мареві спечного дня прикметну гору біля міста Казека. Він так і не побачив її, заким у морі не показалася Петрокаравія, або кам’яні кораблі, — химерні скелі далеко в морі.

— Хвала богам! Домівка близько, — мовив керманич, але всі знали, що тільки завтра вони доберуться до Акри. В Босфорі Кімерійському плавати небезпечно, загавиться керманич — наштовхнуться на підводну скелю чи мілину, загинуть кораблі й товари.

Трифонові кортіло скоріше побачити родину, але він не квапив керманича.

Вранці сині хвилі Понта лишилися позаду, докруж кораблів розстелилися мрійно-зелені хвилі Босфору. А опівдні перед очима забіліли стіни Акри, і за годину кораблі пристали до дерев’яного помосту. Там уже чекав на батька юний Полікарп. Йому й доручив Трифон вести два кораблі далі, в Пантікапей. Трете судно лишилося в Акрі. Купець попростував до свого будинку, де його чекали дружина і,дочки.

А на далекому острові, за Афінами, Фемістокл різав новий камінь. Продавши камею, він надовго забезпечив себе. Хіба йому багато треба? Відклав усі замовлення і весь поринув у омріяну роботу. Тільки іноді відривався та шліфував агатове намисто в дарунок тій, кого любив.

* * *

Наприкінці літа щодня зранку дув сухий східний вітер. Небо затягувало сірим серпанком, крізь який сонце пекло ще дужче. Здавалося, ось-ось почнеться буря, але вітер не дужчав, хмари не збирались, і небо зоставалося таке саме палюче, як і напередодні.

Городяни й раби, що працювали на виноградниках, стомлені спекою, ополудні ховались у тіні дерев і випограду. В місті наче все вимерло. Навіть невгамовні віслюки, і ті в цей час замовкали. На стіни з вежами, що оперізували Акру, воїни намагалися не виходити. Розпечені сонцем їхні щити і списи стояли прихилені до стін, а мечі й шоломи валялися, недбало кинуті де попало.

У Трифоновому будинку тиша. І господарі, й раби сиділи в кімнатах, у тіні дерев, під стінами. Поважна Памфіла міцно спала. Син і дочки дрімали на веранді.