Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 21

Марко лежав на ліжку долілиць; спина горіла, він весь час просив води.

Знав Марко, не простять йому, що він перший ударив урядника. На світанку покликав Ганну і передав їй гроші.

— Не дивуйся, що в мене стільки грошей. Це я скарб знайшов. Візьми їх. Знаю, не полишиш хрещену. Тепер у неї, крім тебе, нікого не буде. Мені не жити. Уб’ють. Вчи Оксану. На лікарку вчи. А ти, доню, слухайся хрещену матір. Багато чого треба навчитися, багато про що треба дізнатися. І мене та покійну матір не забувай.

Тільки-но Ганна сховала гроші, як до кімнати вдерлися козаки.

Пристав заарештував ще п’ятьох чоловік, яких запідозрив у бунті. Били всіх. Тільки Марка не чіпали. Не тому, що жаліли його, — боялися.

Ніби й не було на світі шістьох робітників. Повезли їх у місто — і ні чутки, ні листа. Тільки через рік повернувся один із арештованих, розповів Ганні, що їх довго тримали в тюрмі, а тоді погнали на позиції. За тиждень Марка вбили. Згинули й інші. Тільки Федір Калько лишився живий, та й той без ноги.

А невдовзі Ганна дізналася, що її чоловіка вбито десь у Галичині.

Плакала, тужила весь час Оксана за коханим татком. Побивалася Ганна за чоловіком і Марком, а життя йшло…

У місті

1915 року пани переїхали до Олександровська. Тут у них був великий будинок. Онук і онучка вчилися. Стара пані взяла з собою Ганну — тільки вона могла їй догодити. Ганна забрала Оксану.

Дванадцять сповнилося Оксані. Дівчина була струнка, як степовий колосочок, вродою схожа на матір, а смаглява, як батько. Дивиться, було, на неї Ганна і тяжко зітхає. Як у тій пісні співається — дали батько-мати вроду, та долі-щастя не дали. Роботяща, до всього сама доходить, та найбільше любила читати. Вчити її треба, як заповідав Марко.

Восени пішла Ганна до гімназії просити, щоб прийняли її хрещеницю. Та директор гімназії, баронеса, і розмовляти не захотіла з покоївкою. Як це — прийняти в гімназію доньку конюха, до того ж — убивцю молодого Шнейдера і урядника?

Цю розмову чула молода вчителька. Вона наздогнала Ганну, коли та вийшла з кабінету, сказала свою адресу і запросила прийти з дівчинкою до неї додому. Звали вчительку Ольга Іванівна, а жила вона недалеко від будинку Шнейдерів.

Увечері, в неділю, коли пані поїхала до знайомих, Ганна й Оксана підійшли до невеликого будиночка і подзвонили.

Ольга Іванівна відчинила їм і провела до кімнати. В кімнаті, були стіл, піаніно, канапа. Біля стіни книжкова шафа.

Ольга Іванівна вислухала Оксанину історію, перевірила її знання. Дівчина з деяких питань знала більше, ніж її ровесниці-гімназистки. Послухала вчителька, як співає Оксана.

— Вчаться у нас в гімназії дочки чиновників і купців, є й дворянки. Що таким треба? Закінчать гімназію, в батьків грошей багато, повиходять заміж, швидко забудуть все, чому ми їх навчали. Тебе, Оксано, в гімназію не приймуть, а вчитися треба. Приходь до мене, будеш учитися всього за програмою гімназії, а там буде видно. Та й співати тобі треба навчитися правильно — голос у тебе гарний, співаєш, як пташка — без науки.

— Як же правильно співати? Я почую пісню і запам’ятаю її, — здивувалась Оксана словам Ольги Іванівни.