Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 23

— Завтра підемо до баронеси, — додав Сергій Петрович.

Вранці другого дня Ольга Іванівна, Оксана та Сергій Петрович з усіма своїми орденами та медалями прийшли до директриси.

В кабінеті, крім баронеси, сиділа її родичка, Клара Йоганівна, — класна дама, а точніше — шпигунка, яка щодня доповідала своїй родичці все, що чула.

Хоч після революції минуло вже три дні, в кабінеті висіли портрети царя і цариці.

Глянувши на них, Сергій Петрович посміхнувся:

— А царів у нас уже нема.

— Помазаники божі завзкди лишаться царями, — холодно відповіла баронеса. — Чим можу стати в пригоді? Хто ця особа?

— Це та дівчина, про яку э вами вже була розмова. В Росії сталася революція, тепер усі рівні. Батько Оксани Толок загинув на позиції, і вона гідна вчитися в гімназії навіть за рахунок держави. От про це ми прийшли вам сказати. Усі вчителі віришили, що Оксана повинна вчитися.

— Насамперед, хочу вам нагадати, що поки я керую гімназією, отже, я й вирішуватиму, кого приймати, — і потім, звертаючись до класної дами, сказала по-німецьки: — Ви тільки подумайте, Клара! Вони вирішили, що коли купка головорізів улаштувала в Петербурзі переворот, то це означає, що й вони можуть робити все, що їм заманеться. Вони забули революцію дев’ятсот п'ятого року. Ще трохи — і їх розженуть. Дочка покоївки і конюха в моїй гімназії?! 0 боже мій! До чого ми дожили!

Оксана зрозуміла, що сказала баронеса, її обличчя спалахнуло, але дівчина промовчала.

А баронеса, не дивлячись на Оксану, вела далі:

— Ви знаєте, Клара, це ж її батько вбив Едуарда…

Цього Оксана не витримала, від образи вона зблідла.

— Мій батько нікого не вбивав. Він був сильнйй і добрий. А того дня, коли щез Едуард Шнейдер, батько був у місті.

— 0 боже мій! Де ти навчилася німецької мови? — вигукнула баронеса.

— Я вчилася в школі Шнейдерів, а там викладали по-німецьки.

— Гаразд, гаразд, вийди і почекай у коридорі, — поспіхом звеліла баронеса. Коли Оксана вийшла, вона різко сказала вчителям:

— Ви повинні були попередити мене про те, що це дівчисько знає німецьку мову. А втім, це зайвий раз підтверджує моє рішення. Ось що я можу вам, панове, сказати. Ви вільні.

— Що ж, ми звернемося до міського голови, — тепер уже сердито мовив Сергій Петрович. — Я візьму її за дочку, і тоді ви не зможете відмовитися прийняти її.

— Мені більше нічого вам казати. Але ви, пане Малявін, поводитесь надто сміливо. Глядіть, щоб не пожалкували.

— Права так говорити мені дають оці нагороди і порожній рукав. А далі ми будемо ще сміливіші.

І, не попрощавшись, учителі вийшли. Оксана стояла в коридорі біля вікна. Коли вона обернулася, Ольга Іванівна побачила її суворі очі, а між брів — зморшку.

— Не треба більше до неї ходити. Тепер я й сама не хочу тут учитись, — Оксана не стрималася й заплакала.

В учительській, за винятком класних дам і попа, усі вчителі підписалися під листом до міського голови і до газети. Однак і це не допомогло.

* * *

На початку листопада вночі на вулицях почулася стрілянина. Стукотіли кулемети, сухо тріщали гвинтівки, глухо лунали вибухи гранат. Опівдні над будинком міської управи замайорів червоний стяг, біля входу юрмились озброєні робітники. По боках стояли кулемети.