Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 209

— Добрий вечір, — привітався він.

Всі підвели на нього очі, але не відповіли. Ота був з вусиками, і його ніхто не впізнав. Чи, може, про нього тут уже забули?

Разом з Айшею він підійшов ближче.

— Я Ахль. Твій брат, Ісмаїле. Ти дав мені своє фото, пригадуєш?

— Аякже! — вигукнув Ісмаїл і встав. Босі пальці його ніг розійшлися віялом, немовби тіло, яке вони тримали на собі, було страшенно важке. Ісмаїл зблизька глянув Оті в обличчя. — Ти змінився…

— Так, я тепер зовсім інший, — засміявся Ота. — Просте я справді Ахль. І тепер навіть ще більше, ніж тоді.

— А це Айша! — сказав Мухаммед.

І теж устав.

— Моя дружина Айша, — сказав Ота.

— Та ну? — здивувався Мухаммед. — Сідайте.

Вони сіли до вогню. Троє незнайомих чоловіків мовчки стежили за ними спідлоба.

— Де ти так довго був? — запитав Ісмаїл. — Так, це мій друг Ахль, — пояснив він решті, показавши в усмішці зіпсовані зуби. — Де ти так довго був? — запитав знову.

— У вашій країні.

— В Дар-ель-Бейді? — здивувався Мухаммед. — Чому ж ти ні разу не прийшов сюди?

— Я не був у Дар-ель-Бейді, — сказав Ота. — Я був далі—в Рабаті, в горах, у Бужаді, в Марракеші. Це дуже гарна країна.

Він замовк. Чоловіки пильно дивилися на нього і теж мовчали.

— Так, це дуже гарна країна, — сказав Ота знову.

Йому ніхто не відповів. Він озирнувся, трохи засмучений. Його раптом пойняло тривожне почуття, що ці люди йому ніколи не повірять і не зможуть повірити, бо вони не знають нічого, крім свого рідного міста й гавані.

— Це багата країна, — сказав Ота.

Та тривожне почуття, що ці люди не можуть йому повірити (все, що він казав, неодмінно видавалося їм брехнею, фальшю, бо суперечило їхньому досвіду) і що з ними він ніколи не знайде спільної мови, не покидало його.

— Так, це гарна, багата країна, — повторив він збентежено. — І вона ваша. Ваша!

Але й це пролунало, як вигадка, як щось страшенно нереальне, у що ніколи ніхто серйозно не повірить. Ота відчув, як його охоплює безнадія. Все було зовсім інакше, ніж він сподівався. Раніше — навіть іще сьогодні до обіду, — йому здавалося, що він просто прийде до цих людей і скаже їм це спокійно, весь час терпляче повторюватиме, як муедзин із вежі мінарета, коли треба, то й цілі місяці, роки… А тепер він навіть сам собі видавався актором, який сказав свої слова і йде зі сцени, засоромлений, розхолоджений глухою публікою. Впавши в розпач, Ота ждав тільки одного — щоб вони негайно щось сказали або зробили. Негайно! Хай заперечують йому, хай навіть глузують з нього, але хай заворушаться, хай спалахнуть бодай іскоркою і не дивляться так, наче перед ними недолугий блазень.

Ота підхопився:

— Чого ви так на мене дивитесь? Я кажу вам правду! Ви тут народилися. Тому ця країна ваша. Твоя! Твоя! Твоя! Ви повинні її взяти! — Він тицяв пальцем то на одного, то на іншого. Хтось узяв його за руку.

— Облиш мене! — вирвався він.

— Сядь, гмама, — сказала Айша. — Чого ти так кричиш? Може, тобі знову страшно?