Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 207
Мірко Пашек
Отакі думки снували Оті в голові, коли вони проїжджали площу з аркадами. Мануель трохи сповільнив швидкість, і Ота побачив будинок з пласким дахом, з неоновим написом: «Автосервіс». Це був старий будинок, старий неон, стара авторемонтна майстерня, а Дантон, виходить, справді був звичайнісінький злодій.
— Проте для Оти це вже важило набагато менше, ніж колись.
За хвилину Сеттат лишився позаду, й довкола простяглася широка рівнина, повита синіми сутінками і схожа на всі голі рівнини світу.
— Ти ходила до школи, Айшо? — запитав Ота.
— Трохи, гмама. Але я була…
Він не слухав її:
— Це страшне неподобство. Нам із тобою не сказали найважливішого, розумієш?.. Того, що…
Та Айша теж не слухала його.
— Поглянь, — сказала вона. — Он уже наша Каса.
10
Тієї ж хвилини Мануель зупинив машину і, лаючись, сказав, що в нього кінчився бензин.
— Злазьте! — закричав він. — Злазь, дівко! Стрибай у мої обійми!.. О, пан знову сердиться! Даруйте. Ми, іспанці, ніколи не маємо потаємних думок, вони є тільки у таких людей, як… як, наприклад, араби. Ви хотіли ще щось сказати, пане? Ні? Я подумав, що, може, у вас крутиться щось на язиці, але, бачу, ви не наважуєтесь і рота розтулити. Він у вас щось затерп. І ніс теж. Мій ніс, звичайно. Він не любить смороду… Місцевого смороду, пане. Ви, звичайно, не смердите. Ви білий пан і, безсумнівно, маєте щонайменше п'ять імен. Я маю їх сім, та це, звичайно, не так важливо…
Ота допоміг Айші злізти з машини й подумав, що колись за такі речі зацідив би Мануелеві в зуби, але тепер йому не хотілося, бо це однаково нічого не дало б.
Мануель голосно зареготав і, рвонувши з місця на повній швидкості, висунув з віконця голову й помахав їм рукою.
— Мерзотник! — закричала йому вслід Айша і, задихаючись од гніву, перерахувала всі його сім імен: — Тварюка! Нікчема! Злодій! Негідник! Грабіжник! Шахрай! Біла падлюка! Вибач, гмама, — перепросила вона Оту. — Я мала на увазі тільки його.
— Нічого, — засміявся Ота, узяв на плече її валізку й поніс так, як жінки в саду несли амфори з водою.
Вони пішли в напрямку Касабланки, до Дар-ель-Бейди, міста, яке віддалік здавалося таке гарне. Звідси, мабуть, ще краще, ніж з моря, бо вогні гавані вимальовували на небі осяйну діадему. Минуло три чверті години, перш ніж вони дійшли до парку з мармуровими вершниками, — добре знайомими Оті. Був уже темний вечір.
Ота знайшов місце, де колись спав із собакою, повним бліх. Зняв з голови шолом і подав його Айші.
— Піди продай. Або виміняй на старого картуза. В ньому я наче справжній блазень.
Айша засміялася, що він має слушність: справді, в цьому шоломі Ота був схожий на туриста-блазня. У медіні кричали грамофони, їхні мелодії спіраллю вилися вгору, а тоді раптом падали униз. Сюрчали цикади, ніби косарі мантачили коси. Айша пішла, а Ота ліг у затишку під низько навислим, гіллям і заснув.