Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 210

Ота похитав головою, проте замовк і сів.

Айша мала слушність. Йому й справді стало страшно, що він прийшов не туди, куди слід, і що й тут, і ще десь замало тих кількох слів, які він міг цим людям сказати. Та він не знав, Куди піти іще й що сказати, отож не лишалося нічого іншого, крім одного: ще раз спробувати розворушити їх. Це була єдина надія.

— Ви не вірите мені? — запитав Ота схвильовано. — Чому?

— Тебе називають Ахль, — озвався нарешті один із трьох незнайомих чоловіків, — проте я бачу, що ти білий. Чого ж ти прийшов до нас? І коли вже прийшов, то чому не говориш, як білий?

— Білий теж іноді каже правду. Я хочу лишитися між вами.

— Але чому? — запитав другий незнайомий чоловік.

— Бо так треба, — відповів Ота. Він переводив очі з одного обличчя на інше й бачив насторожені погляди. Йому навіть здалося, що це його власний погляд, який просто відбивається від них. Це було сумно. — Приймете мене до себе?

Один із чоловіків простяг ногу до вогню, потім знову підібгав її. Ніхто не відповідав. Тоді озвався Ісмаїл:

— Ахль — добрий чоловік. У мене є його образ.

Ота квапливо вийняв із кишені шматинку з фотографією:

— Я теж досі ношу з собою твій образ, Ісмаїле. Він супроводжував мене по всій країні…

Ота затнувся. Біля вогню з'явилася нова постать. Вона виринула з темряви так несподівано, що, здавалося, вийшла з полум'я. Це був підліток з кривими зубами.

— Це часом не Ганеш? — запитав Ота.

— Ганеш, — притакнув Ісмаїл. Підліток засміявся.

— Авжеж, це я, Ганеш! — сказав він, переступаючи з ноги на ногу. — А ти білий румі, який уже був тут. Засунь руку в білу кишеню і дай мені грошей! Ти багатий, бо маєш білі штани! Ти багатий румі!

— Іди геть, — сказав Ота. — Ти злодій. Тобі не місце серед цих людей.

— Я не злодій! — вигукнув Ганеш. — А от ти підлий, скупий румі! Це тобі не місце серед нас! Сам іди геть! — Він вищирив зуби й заскреготав ними, а очі його закотилися, немовби з ним стався припадок епілепсії.

— Так, іди геть! Ти румі! — вигукнув, підводячись, один із незнайомих чоловіків.

— Замовкни! — гримнув на нього Ісмаїл.

Той неохоче сів. Але Ганеш не вгавав:

— Румі! Румі!

— Краще ходімо звідси, гмама, — прошепотіла Айша.

Ота кивнув головою і встав. Сьогодні йому й справді вже нічого не пощастить тут зробити.

— До побачення, — сказав він.

Відповів йому тільки Ісмаїл. Ота рушив з Айшею до будинку.

— Румі! Румі! — кричав їм услід Ганеш.

— Ми не злодії! — вигукнув незнайомий чоловік. — А ти злодій! Ти білий!..

— Ох, любий, — зітхнула Айша, коли вони почали підійматися сходами нагору, — все-таки ти навіжений білий гмама. Чого ми поїхали сюди, а не до Ага діра? Ти знаєш? Мабуть, не знаєш.

— Знаю, — відповів Ота. — І дуже добре знаю.

— Ні, гмама. Ти говорив нісенітниці.

— Це не нісенітниці, — образився Ота на Айшу. — Вони тільки сьогодні здавалися нісенітницями. Але це тільки перша ніч із тисячі.

— Звичайно, в нас будуть тисячі вечорів і тисячі ночей, — радісно погодилася вона. — Проте в іншому місці! Тут ми не залишимося.

Вони зайшли до кімнати, і Ота зашарудів сірниками, щоб засвітити свічку.