Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 205

Незабаром повернулась Айша. Ота всміхнувся:

— Так швидко?

— Хазяїн спав, — сказала вона засапано. — А машина до Каса буде за кілька хвилин!

— Гаразд, Айіно. — Ота обняв її й поцілував у очі, в татуювання на переніссі, яке зблизька було схоже на синю монограму.

— Ах, гмама! — засміялася Айша. — Що це з тобою сьогодні діється? Ти вже не боїшся?

— Цілуватися в парку?

— Ні, ні. Я кажу про зовсім інший страх.

Вони сміялися, гуляючи по стежці. Потім вийшли до дороги. За півгодини під'їхало авто, синій вантажний шевроле. За кермом сидів чоловік у береті набакир, з нездоровим жовтавим кольором обличчя. Ім'я водія було Мануель. Це був іспансько-арабський метис, на перший погляд, веселун.

— Сідайте в кузов, панове! — гукнув він. — Там у мене мішки з альфою, і вам на них чудово спатиметься. Лізь, пташко, не соромся, підсадіть її за стегенце, пане. Чи, може, я маю зробити це сам? Що, не хочете, пане? Ви егоїст? Ну добре, добре.

Машина рушила. Айша й Ота напівсиділи-напівлежали на м'яких мішках, тримаючись за руки. Їм здавалося, що вони їдуть назустріч новому життю.

9

Їх підкидало разом з машиною на вибоях. Небо над ними було чисте, немов скляне, як тоді вночі, коли Ота тікав із Сліманом. Вони не бачили нічого, крім цього синього, скляного неба, одне одного, а ще купи мішків довкола себе. Все було таке прекрасне — небо, вони самі і навіть ці мішки з чорними написами. Ота і Айша не говорили про майбутнє, бо не мали чого про нього сказати, хіба те, що воно, без сумніву, не буде таке гарне, як оці хвилини на машині, по дорозі в невідомість.

Ота раптом згадав Кутубію і підвів голову, але на обрії не було нічого, крім рожевуватої імли, яка буває на дешевих кольорових листівках і завжди переходить у жахливо синю барву. Він знову ліг на мішки, дивився на Айшу й знову був безмежно радий, що вона з ним, його Айша, по-своєму розумна, розумніша за нього: він хоч і вміє лагодити машини та прив'язувати мотузочки до холодильників, проте в усьому іншому — наївний гмама.

Ота торкнув її за косу:

— Айшо, чи смикнула ти тоді за ту мотузочку біля холодильника, як я тобі казав?

Вона пирснула сміхом:

— Звичайно! Але хазяїн застукав мене і вигнав. Через те я тут.

— Тобто як?

— Ах, Ото, голубчику, я б тебе ждала, мабуть, у Каса цілу вічність. Я не вірила, що ти прийдеш сюди. Я тобі взагалі не вірила, не вірила навіть, що ти мене любиш. Я вірила тільки в одне: що коли ти будеш голодний, то неодмінно прийдеш і чекатимеш на мене під готелем.

— Ти ба, — мовив він, — виходить, та мотузочка все-таки на щось згодилася…

Далі вони їхали мовчки.

Подорож тривала вже понад три години. Мануель зупинився тільки раз, у місті Бен-Герір, де була невеличка кав'ярня.

— Ну що, дівко, гарно виспалася з білим паном на моїй машині? — запитав він, дудлячи холодне пиво. — Як воно було? Здорово, еге ж? Exceptionnel! Excellent!