Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 206

— Облиште, — невдоволено буркнув Ота.

— А що таке? — здивувався Мануель. — Я ж тільки кажу, що пиво чудове. Просто чудове!

— Тоді пильнуйте, щоб я не вибив вам його з рук.

— О, це ми вже чули, — засміявся Мануель. — Один такий, як ви, колись спробував, а потім дуже шкодував. Не думайте, мосьє, що я брудний тубілець і неотесаний селюк. Мій батько мав стільки нагород, що коли чіпляв їх, то не міг рівно сидіти, бо вони гнули його Додолу. Держи, дівко! — Він простяг руку до Айші, але Ота вдарив по ній, і Мануелеві очі на секунду налилися кров'ю. — Ну гаразд, — засміявся Мануель, стримавши себе. — Гаразд. Ви, бачу, боксер. Про це свідчить ніс. Не ваш. Мій ніс. Це дуже чутливий ніс. Такі носи мають хіба ідальго. Мій батько був ідальго. Він мав сім маєтків і сім імен. Розмовляв тільки з тим, хто теж мав сім імен. Ми, іспанці, знаємо своє місце. Ми відкрили Америку, дозвольте це вам нагадати!

За хвилину вони знову рушили в дорогу, й Ота думав тепер про те, скільки всього, мабуть, довелось Айші витерпіти в житті, але не питав її, бо вона, певно, заплакала б, а він, певно, відлупцював би Мануеля, який, по суті, ні в чому перед ним не завинив. Навіть у тому, що вдавав із себе стопроцентного іспанця й так демонстративно гордував місцевими. Айша теж мала колись подібні нахили. Така вже, мабуть, хвороба у тутешніх метисів, точніше, не хвороба, а схильність — їх до цього просто змушує саме життя: або ти будеш тим, хто принижує, або тим, кого принижують. Третього не дано…

— Про що ти думаєш, гмама? — запитала Айша.

— Про все! Наприклад, про те, що вже пора вам зробити якийсь лад у своєму бараці.

— У якому бараці?

— В Марокко, — сказав Ота, і Айша засміялася, що він називає Марокко бараком — це ж велика країна, в ній є рівнини й гори, пальми й оливи, палаци й хатки, бербери й араби, білі й метиси, червона земля, зелені ниви і огидний жовтий пісок.

Потім вони мовчали аж до заходу сонця. Коли Ота знову підвів голову, то в кінці блискучої стрічки асфальту побачив місто з незграбних модерних будиночків. Він запитав, як воно зветься, й Айша відповіла, що це Сеттат.

— Сеттат… Ти не повіриш, Айшо, але тут мала стояти моя автомайстерня.

— Це було б чудово!

— Можливо, — засміявся Ота, думаючи про Дантона і його сестру Мюгетту. Що, коли б у них тут і справді була ферма леггорнок? Що, коли б на цій фермі й справді був будинок з пласким дахом, на якому б зараз стояв Дантон, клацав зубами й дивився, як за обрій сідає сонце? Що, коли б він упізнав його, Оту, в машині й закивав своєю курячою головою: «Зупиніться, чоловіче! Де це ви так довго блукали? Отам унизу вас жде ваша валіза, я так довго її беріг! Тоді, в Каса, коли ви побігли по мого зятя, її схопив брудний тубілець і кинувся навтьоки. Я не міг бігти за ним, бо в мене була ушкоджена нога, пригадуєте? І навіть кричати не мав сили, бо в мене було перевтомлене горло, це ви теж пам'ятаєте, правда? Але я все-таки догнав його, а коли повернувся, вас уже не було. Та тепер уже знову все гаразд, ваша валіза чекає на вас унизу, завтра ми візьмемося з вами до діла й збудуємо авторемонтну майстерню, як лялечку…» — «Ні, ми вже ніколи її не збудуємо, пізно…» — «А то чому? Ви ж майстер на всі руки! Нам потрібні сотні таких у Марокко!» — «Дурниці, пане Дантон, їх тут тисячі, тільки кивніть пальцем…»