Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 200
Мірко Пашек
— Ну, що ж, — засміявся Ота, — нічого не вдієш, моя люба. Доведеться сказати цьому кубельцю «до побачення» і йти геть. Те саме я змушений буду сказати й тобі, однак ти не журися. Ти навіки моя. Навіки.
Він обняв її за стан і затанцював з нею вальс під слова «Ти навіки моя». Потім змінив їх на чеські слова «я люблю тебе». Вони кружляли, натикаючись то на ліжко, то на шафу, і Айша сміялася, що це так гарно звучить і виходить; нарешті вона зупинилася, сказала, що, мабуть, її вже шукає хазяїн, і пішла.
Скінчилася ще одна дія цієї гарної п'єси про молоде подружжя. Ота стояв перед дзеркалом, дивився на свою голову й казав собі, що все це було зайве, бо голова його стала тепер така неприродно біла, що тільки викликала підозру; було б куди краще, якби він не стриг волосся, а надів тільки тропічний шолом або джелабу з капюшоном, як тоді, коли їхав з Бужада од Біди і вдавав із себе араба.
Потім йому здалося, що з вусиками він трохи схожий на араба. Вирішив зробити собі з Айшиної шалі тюрбан, якого бачив на голові в Мустафи, та з цього нічого не виходило. Мабуть, шаль була надто коротка. А проте і в такому тюрбані він міг би піти на карнавал.
Та ні відтінок шкіри, ні цей маскарадний тюрбан не були найголовнішим. Головним були очі, їхній вираз. Якийсь зацькований. Не переляканий, а саме зацькований і безнадійний, тепер він, нарешті, це збагнув.
Ота зірвав з голови шаль і весь час дивився на себе в дзеркало, який він жовтий і худий; очі глибоко запали й блищали, мов перламутр. Він сів на ліжко і глянув на свої руки, які в Марокко стали такі коричневі, що серпики нігтів контрастували з ними, наче пелюстки шипшинового цвіту. Ота подумав про те, що, мабуть, уже ніколи не побачить, як цвіте шипшина, а йому так хотілося б іще побачити…
В замку скреготнув ключ, і Ота підвів голову. Повернулась Айша. Принесла йому їсти.
— Айшо, — звернувся він до неї, — ти знаєш, як мене звуть?
Айша засміялася:
— Знаю. Ота.
— Це не повне моє ім'я. Друга половина — Скала. Повтори: Скала.
— Скала, — сміялася вона. — Гарно. По-французькому це означає фортеця.
— Так. І якщо у нас буде син, він теж так називатиметься, Скала. Фортеця.
— Це означає також кілька Гармат. У французів це називається батарея.
— Гаразд. Але твоєю і моєю мовою це Скала!
— Так, — усміхнулася вона. — У нас буде великий, гарний син, і він стрілятиме з гармати. А може, й з трьох гармат. Буде Скала.
— Тільки він повинен буде знати, куди треба стріляти, — мовив Ота. — І це скажу йому я.
Він з'їв те, що принесла Айша, й зіжмакав масний папір.
— Айшо, я мушу тікати.
— Куди? — злякалася вона. — До Легіону?
Ота здивовано глянув на неї, звідки їй таке могло спасти на думку.
— Ти що, збожеволіла? Навпаки! Я піду в порт у Каса, між твоїх людей. Загублюся там.
Айша засміялася.
— Не смійся! — вигукнув Ота роздратовано. — Я піду туди!
— До мого дядька? До Мусси?
— Так, до Мусси й до решти.
— Але ж то злодії, бандити! — вигукнула вона. — Чого тоді приходила поліція?
— Через Ганеша! — відповів він. — Ти сама це сказала. Злодій тільки він, а решта ні!