Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 202

Ота, весь у білому, наче турист, неквапливо пішов по Авеню де Гелі в напрямку Кутубії, накульгуючи трохи на ліву ногу і насунувши на очі новий тропічний шолом. Хмари вже розтанули, й Кутубія знову стирчала на тлі неба, ніби вирізана з картинки й приліплена на блідо-голубий папір; на сході блищало крижане пасмо Атласу.

Перш ніж увійти в парк, Ота завернув до кафе й замовив біля стойки чарку анісетти. Йому хотілося випити й другу, проте він боявся, що після неї запаморочиться в голові, й посидів іще хвилину, стискаючи в жмені порожню чарку. Барменові руки — це був араб у білій куртці — були унизані перснями, наче в магараджі.

— Гарна погода, мосьє, правда ж? Просто чудова, — молов бармен без угаву, — Не дуже гаряче, не дуже холодно. Вам пощастило, мосьє: вітер повернув з гір, і на вас чекає в Марокко гарна погода й гарна пора. Кожен турист із приємністю проведе час у Марокко, коли він, звичайно, знає, як його проводити. А коли не знає й запитає мене, то я охоче йому прислужуся. Моє ім'я Амор, мосьє, не Омар, а Амор. Амор по-італійському означає кохання, знаєте, мосьє? Ха-ха-ха! Я, Амор, знаю гарних, чистих, гідних кохання жінок. Одна з них навіть каїдова дочка. Каїд, мосьє, це великий арабський пан.

— Знаю, знаю, — сказав Ота. — Я був знайомий з одним таким. Це була велика свиня.

— Ха-ха-ха! — засміявся Амор. — Мосьє, я бачу, спостережливий! Ваша правда: каїди здебільшого свині. Але цей, про якого я кажу, між іншим, не такий, і його дочка — надзвичайно гарна дама.

Ота розплатився й дав барменові півфранка на чай, але тому це, мабуть, видалося мало, бо він залишив гроші на стойці і навіть не» подякував. Тоді Ота. забрав їх і вийшов у парк. Ставши на сонці, він утупив очі в шпиль Кутубії, який, здавалося, хитався під вітром. Потім подивився на власну тінь, що скидалася на крапку з комою — велика голова, а під нею лінія тіла.

Ота сів у тінь. Незабаром у кінці алеї з'явилася парочка закоханих, — він рудий, вона білява, — й поволі рушила до нього. Отине серце закалатало від дивної суміші надії й страху, що це Фавлер та Джоанна. Що вони зараз зупиняться біля нього, і Фавлер, можливо, скаже: «Привіт, Густе. Що ти тут поробляєш? їдь з нами, завтра ми вирушаємо до Алжіру, і я маю для тебе роботу й паспорт…» А він, Ота, відповість: «Ні, дякую, у мене тут дружина і одне діло, яке я повинен довести до кінця або хоча б почати…» А Джоанна засміється: «Хлопче, хлопче! Ви були й залишилися дурненьким!..» Потім вони зникнуть, а з ними зникне й останній шанс на порятунок, і це буде жахливо… А може статися зовсім інше: він, Ота, підхопиться і впаде перед Фавлером навколішки: «Благаю вас, візьміть мене з собою! Я виступатиму задарма, тільки вивезіть мене звідси!» Він утече з ними й ніколи собі цього не пробачить, і це буде ще жахливіше.

Ота хотів одвернутись, але не міг і дивився, як парочка зупинилася й стежила за чимось угорі, мабуть за метеликом. Він раптом згадав, як Айша бігла за ним, мов дитина за метеликом, ловлячи рукою повітря. Його кольнуло в серце від цього спогаду і ще від того, що ці двоє справді були Фавлер і Джоанна. Ота вже нітрохи не сумнівався. Вони знову рушили алеєю, і він заплющив очі, щоб не бачити, як вони підходитимуть, і щоб не скоїти чогось нерозважливого, чого потім соромився б. Навіть голову схилив, щоб вони пройшли повз нього і не впізнали, бо Ота справді не знав, що зробив би, що в ньому перемогло б. Та він не витерпів і за хвилину розплющив очі. Алея була порожня. Парочка звернула праворуч і сіла за кущем, він бачив їхні білі спини, які просвічували крізь листя.