Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 199
Мірко Пашек
— Ні, я так не думаю. Але тепер ти мене любиш дужче.
Я це відчуваю! Ти любиш мене дужче, бо я не така погана, як вони. А ще тому, що боїшся. І тому, що я не боюсь. Нічого не боюся! У тебе є коричнева безстрашна дружина Айша, і тому ти радий. І тому ти її любиш! Ти щасливий зі мною, а я з тобою, і все чудово. Ти найкращий у світі, — ти мій чоловік.
Та коли вона повернулася з покупками — новою сорочкою, приладдям для гоління, новим тропічним шоломом і харчами, коли почала стригти його волосся, то плакала, аж серце краялося.
— Ох, мої кучерики! — бідкалася вона. — Мої гарні кучерики. Ви вже ніколи не виростете такі гарні, вже ніколи я не побачу вас.
— Цить! — гримнув на неї Ота. — Я ще живий і не збираюсь умирати.
Вона замовкла і тільки тихо схлипувала. Потім зібрала з підлоги волосся і, поки Ота голився, зав'язала собі в хустинку. Відтак обгорілим сірником підвела йому вуса, які були Надто короткі та світлі, і заходилася незграбно голити голову. Коли Ота помив голову, яка проти обличчя була біла, мов сметана, вусики довелося підводити знову, бо вони змилися. Нарешті він глянув у дзеркало. Айша теж глянула і заплакала. Ота зовсім змінився, і вона швидко заспокоїлась, навіть засміялася, що тепер його вже напевне ніхто не впізнає.
— Мій новий чоловік! — сміялася вона. — Мій гарний новий чоловік у гарних білих штанях і з гарною білою головою! Йому личить і так, моєму гарному чоловікові! Йому все личить.
Айша плескала в долоні, охоплена безтурботною радістю й ладна цілувати його без кінця-краю, але треба було вже йти, поки її не почав шукати хазяїн.
— Сиди тут, мій чоловіченьку, будь цяцею, — прошепотіла вона. — Твоя petite femme незабаром повернеться й принесе тобі обід. — Це було схоже на прощання молодят під час медового місяця, і Ота геть розчулився, тримаючи її в обіймах.
Та тільки-но вона пішла, усе скінчилося. Вузька кімната. Голі стіни, розхитані стільці, ліжко, шафа. На стелі плями й щілини. Ненабагато краще за ту тюремну камеру, звідки він недавно втік. Тільки Айша перетворювала її в щось привабливе. Коли ж вона виходила за поріг, тут не лишалося нічого привабливого…
Так, треба звідси тікати, як із першої в'язниці, але куди? І що він робитиме далі?
Ота згадав батька, який не раз казав йому, що з будь-якого становища завжди є вихід, треба тільки його. знайти. Що людині піддається будь-який метал, що на будь-якій землі можна щось виростити, навіть на горбах за Бржежанками, а там же, на перший погляд, росте тільки каміння, і над ним пливуть хмари, як оце тепер над Кутубією. Але там росте і хліб…
«Ні, ні, — наказав він собі. — Це журба, j'ai, cafard, c'est ca, a журба зараз ні до чого, журбою нічому не зарадиш».
Ота погладив долонями свою незвично голу голову, всіяну дивними горбиками, про які досі не знав, і знову замислився. Повернулась Айша.
Вона була трохи стривожена. Араб, слуга, питав, хто у неї в кімнаті — вранці він чув їхні голоси. Довелося дати йому п'ять франків, щоб тримав язик за зубами.
