Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 194

— Дай і мені, якщо маєш, — сказав Ота. Вони закурили. — А тепер вертайся. Думаю, що завтра ти все-таки зможеш поїхати до своєї дружини. Ніхто не помітить, що ти кудись відлучався. Сі Омар сьогодні вже напевно не повернеться. І завтра теж.

— Звідки ти знаєш, пане?

Ота гірко посміхнувся. Все було дуже просто. Він знав, що й Лукас не ночує сьогодні вдома і що скоро він туди не повернеться. Якби повернувся, то був би або герой, або божевільний, а цього про нього не скажеш. І про Сі Омара теж! Це справжні пройди, і коли вони сьогодні вранці дізналися, що цей дурень Базіль утік із тюрми, прихопивши з собою ще й пістолет, то не на жарт перелякались і зникли. Перед цим, звичайно, вбили Мерсьє, бо він уже давно наступав їм на п'яти. Досі вони не наважувалися чіпати його — і зробили це тільки тепер, маючи під рукою козла відпущення, на якого можна звернути всю вину. Цей козел, який тепер стоїть отут і боїться Марракеша, цей простачок, який так безглуздо впіймався на їхню принаду. Досить було їм захотіти, — і він уже контрабандист, злочинець і нарешті вбивця. Це він убив Мерсьє, хто ж іще? Хай захищається, хай пояснює, йому ніхто не допоможе — тут є комісар з Тіфніта, який вестиме слідство: «Можете бути певні, панове, це слідство я проведу з усією ретельністю. Цього безіменного лиходія неодмінно спіймаю і викрию! Тим часом, месьє, будьте ласкаві, поїдьте кудись і заховайтеся, бо цей нікчема може повернутись і помститися. А коли ми знову посадимо його під замок, я надішлю вам телеграму…»

— Ні, дома його не буде напевно, Мустафо, — засміявся Ота. Йому хотілося розповісти Мустафі все, що він думав з цього приводу, та, подумавши, здолав себе. Що це дасть? Нічого. І Ота тільки сказав:

— Мустафо, знайди собі інше місце. Тікай від Лукаса! Він займається поганими речами.

— Можливо, — сказав Мустафа. — Але я більше ніде не одержуватиму такої доброї платні, пане. І мені, мабуть, довелося б поїхати ще далі від дружини.

Вони хвилину помовчали.

— Що ж, їдь уже, Мустафо, — сказав Ота нарешті.

— Так, — кивнув головою Мустафа, однак не рухався з місця. — Куди ти підеш, пане?

— Ще не знаю.

— А гроші в тебе є?

— Ні.

Мустафа неквапливо поліз рукою в кишеню.

— Почекай мене тут, пане. Я поїду заправлюся бензином і розміняю гроші. Дам трохи й тобі.

— Як хочеш.

Мустафа поїхав до міста, а Ота сів на узбіччі шосе під високою молодою пальмою, яка скидалася на вивернену вітром парасольку.

Він знову був сам, знову довкола була ніч, як і вчора о цій порі в саду. Але все-таки сьогодні дещо змінилося. Точніше, майже все. Йому визначили нову роль у цьому карнавалі. Котра це вже? Він не рахував. Проте гіршої ще не було. Гіршої вже взагалі не може бути. Вбивця. Для всіх він убивця.

Гнів його поволі вгамувався, лишився тільки страх. Ота боронився від нього, намагався очуняти, роздмухати в собі лють, силкувався думати про сердешного Мерсьє. Така вже, видно, його доля. Ні вівтаря, ні дружини, ні спокійної старості… Але він оголосив їм війну і воював!

Ота знову спробував уявити собі мертвого Мерсьє, переможеного в цій війні, проте не зміг, так само як і уявити. себе в новій ролі. Все це було таке нереальне, неймовірне. Можливо, навіть неправда… «А якщо це неправда, то чого мене охоплює такий моторошний страх?»