Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 196

Коли звідти вийшли двоє офіцерів, Ота мимохіть сахнувся до стіни, проте спіткнувся об щось живе й відскочив. То був чистильник взуття, коричневий хлопець, який спав, згорнувшись клубочком, у ніші будинку, мов кролик у норі.

— До ваших послуг, сіді!

Хлопець підхопився, мов кролик, став навколішки біля своєї скриньки, постукав об неї щіткою, показуючи, що готовий почистити Оті черевики.

— Ні, — сказав Ота, — дай спокій моїм черевикам, біжи до бару й приведи сюди пані Віветту. Ві-вет-ту!

— Слухаю, сіді.

— Біжи мерщій. Одержиш півфранка. Тільки приведи її, більш нікого! Нікому іншому не кажи й слова!

— Слухаю, сіді, — сказав хлопець і за мить зник у барі.

Ота трохи відійшов. Він не зовсім був певен, що хлопець зрозумів його. Може, замість Віветти вийде хтось інший. Проте з бару вийшла Віветта.

6

Вона розхилила завісу із скляних кульок і стала на дверях, роздивляючись довкола примруженими очима, наче короткозора. Так її засліпила ніч. Ота рушив їй назустріч і помахав рукою, щоб вона підійшла ближче. Віветта зразу ж кинулася до нього.

— Ото! Ти повернувся! Ти повернувся до мене!

— Ти вгадала, — мовив він, обіймаючи дівчину і гладячи її коси. Він був такий щасливий, що мало не заплакав. — Ти вгадала, — повторив.

— Тепер ти від мене більш нікуди не підеш!

— Ні. — Він оддав би півжиття за те, щоб нікуди не треба було від неї йти, і в цю мить щастя справді уявляв собі, що так воно й буде, що за десять тисяч нещасливих днів купить собі кілька, по вінця наповнених щастям.

Віветта раптом помітила, що в нього неголене обличчя, брудні штани й черевики.

— Що з тобою сталося? Хто це з тобою зробив?

— Пацюки, — засміявся він. — Вони женуться за мною, Віветто. Запевняють, що я вбив людину.

— Ах…

— Але я нікого не вбивав! Присягаюся…

— Для мене це байдуже. Малеш. — Вона дивилася йому у вічі, схиливши голову набік, і на устах у неї грала тиха, зачарована усмішка, які бувають лише в матерів, коли вони дивляться на своїх дітей.

— Я повинен десь «ховатися…

Хтось смикнув його за рукав. Це був хлопець-чистильник, який стояв коло них, сягаючи їм ледве до пояса, й про якого вони геть забули. Хлопець дивився на них маленькими, заспаними очима і всміхався, майже так само, як Віветта.

— Фабор, сіді.

Ота дав йому франк. Хлопець підскочив і кинувся навтьоки, немов боявся, що великий білий сіді помилився, що зараз він помітить це й відбере назад половину скарбу.

— Віветто, я повинен десь сховатися. Бодай на якийсь час.

— Ти сховаєшся, — сказала дівчина, — Зажди хвилинку, я відчиню тобі. — І поцілувала його в уста. — Можливо, це триватиме трохи довше, Ото. Але ти жди, жди! Я неодмінно прийду!

Ота кивнув головою. Він знав, що Віветта прийде. Вона поцілувала його ще раз і побігла. Він перейшов на другий бік вулиці, сів у темній ніші будинку, де раніше спав хлопець. Знайшов там трохи ганчір'я, немов у кубельці. Це було справді маленьке кубельце, проте тільки для одного марокканського хлопчика із щіткою. Ота сидів і ждав, коли повернеться Віветта і, обнявши його за шию, поведе туди, де між ним і світом будуть двері. Більше він не бажав нічого. Така велика була його любов до Віветти і такий великий був його страх.