Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 187
Мірко Пашек
Світанок ще не настав, але темрява потроху рідшала. Оті здалося, що ця тепла північноафриканська ніч виповнена якоюсь ніжною імлою, що вночі крізь неї обриси предметів вирізняються так само, як обличчя вдови крізь жалобну вуаль. За хвилину ця вуаль була вже рідша. Наче вдова зняла жалобу.
Ота уважно роззирнувся.
Довкола розкинувся великий, занедбаний сад. Ліворуч стояв будинок з пласким дахом, точнісінько в такому він ночував по дорозі з Бужада; праворуч чорніли острівці пальм і кущів, зливаючись віддалік у темну суцільну пляму. Позаду височів мур, через який Ота переліз увечері, а попереду здіймався ще один, такий же високий. За ним бігло шосе; коли Ота виливав воду з цебра, до нього долинув гуркіт машини.
— Ота не знав, іти йому на шосе вдень чи переждати тут і вийти, коли повечоріє. І перший, і другий варіант мали свої невигоди: якщо він залишиться, його може знайти поліція, коли надумає ретельно обшукати сади; якщо ж піде одразу, то його побачать сотні очей.
Ота вирішив пересидіти день — може, все-таки не помітять. Він доскакав на одній нозі до ями, в яку впав увечері, і. ліг обережно на спину, задерши ноги. Це була непогана схованка, досить глибока, хоч і не настільки, як йому здавалося вночі.
Зненацька над протилежним муром заясніло рожевувате сяйво, схоже на хмарку, але Ота знав, що то не хмарка, а Високий Атлас. Удовина вуаль спала зовсім, і пальми тепер уже були не чорні, а смарагдово-зелені й блискучі, мов із роси, і кожна з них мала гарний бузковий стовбур, яким трималася своєї землі, Марокко. Синьо-сірі гранатові кущі теж блищали, і земля під ними була схожа на розкришену цеглу кольору кіноварі. Ота бачив землю надзвичайно близько, бо очі його були на рівні саду, й кожен камінчик здавався горбочком, а кожен горбочок — горою.
Потім він заснув, і йому снилися гори. Розбудили його жіночі й дитячі голоси. Він підвів голову й побачив, що вже ясний день. Сонце сяяло, а біля колодязя жінки брали воду у великі глиняні посудини, схожі на ті, які він колись бачив у підручнику з історії і які називаються амфорами. Обличчя у всіх були відкриті, бо жінки думали, що вони тут самі. Наповнивши свої посудини, жінки ставили їх на праве плече і йшли, тихо погойдуючись, одна за одною. Це було прекрасно. Жінки йшли, випростані, й Ота відчував плавність їхньої ходи, хоч тіла були заховані під темно-синім убранням, яке сягало аж до кісточок. Це було прекрасно. Ота подумав, що охоче взяв би собі таку за дружину. Може, навіть Віветту…
Довкола гасали напівголі діти, і Ота, боячись, щоб вони не забігли сюди і не помітили його, припав до дна ями. Тепер він не бачив уже нічого, крім неба над головою. Навіть пташок не бачив. Мабуть, вони літали над мінаретом.
Раптом він згадав про Мерсьє й дорікнув собі, що припустився великої помилки: треба було поїхати одразу до нього і все розказати. Не до Лукаса, який зрадив його, а до Мерсьє: той дав би йому добру пораду… А втім, хтозна, може, і Мерсьє в їхній банді! Хто може сказати це напевно, хто такий кмітливий? «Я, звичайно, ні».