Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 189

Поклавши руку на ушкоджену ногу, Ота ждав сутінків. «У саду було тихо. Тільки десь од мінарета долинав далекий голос:

— Лааа… лааа… лааа…

Скільки разів на день цей клич лунає з усіх мінаретів — стільки разів тут згадують аллаха. Бо це «лааа» — безперечно, аллах, велике і довге «аллаах». І лине той клич удалину, й люди падають навколішки, немов їх щось притискає до землі. Мабуть, і очі у них заплющені. Якби їм хтось тисячу разів на рік сказав не «лааа», а «ця країна — ваш дім», вони, можливо, нарешті розплющили б очі…

Ота спостерігав, як міняються барви вечора. Пальми наче закам'яніли, і низьке червоне сонце схилялося до них, вибарвлюючи стовбури аж до самісінького коріння. Враження було таке, ніби сонце стало навколішки й цілувало красуням край шат. Через кілька хвилин сонце зайшло, й запала сутінь.

Ота почекав іще з півгодини, потім виліз і, пригнувшись, пошкандибав до колодязя. Цебро, на щастя, було повне.

Він жадібно напився, умив обличчя й руки по лікті, потім сів і занурив вивихнуту ногу у воду. Вода, певно, довго стояла на сонці, бо була тепла. Ота поволі докульгав до протилежного муру й пішов уздовж нього праворуч, шукаючи зручного місця, де можна було б перелізти. Знайшов його майже в самому кутку саду, де в мурі бракувало кількох шарів цегли. Обережно видерся нагору, намагаючись не зачепити вивихнуту ногу. Біль можна було терпіти, — але на Оту чекала далека дорога, і він не хотів знову залишатися тут через таку дрібницю. Нагорі на мить затримався. Перед ним у темряві заблищало шосе. Схопившись за цеглини, він поволі почав злізати додолу.

4

Ота пошкандибав ослячою стежкою, яка. неодмінно мала вивести його до шосе. Пістолет обтяжував кишеню, і Ота витяг його, вийняв магазин і помацав холодні кінчики патронів, їх було п'ять, один у стволі, отже, всього шість. Потім Ота полічив на пальцях: Лукас, Сі Омар, Кліке, абат Гайяр, капітан Пінель, Перрейра, Фавлер, хазяїн «Страсбурга». І це ще не всі! Лишився, наприклад, Абдул Рахман, каїд Кліке…

Позаду загуркотіла машина з білим світлом фар. Ота квапливо ліг на землю й відкотився до струмка. Машина проїхала, освітивши на мить дерев'яні колеса, за допомогою яких удень фелахи подають воду в рівчачки між нивами. Потім усе знову огорнули темрява й тиша, але Ота ще хвилину лежав, наче сплюх, якому ліньки встати з ліжка. Нарешті він устав і кинув пістолет у струмок. У струмку булькнуло, і одній присязі, одному хрестикові, нашкрябаному нігтем на стіні камери, одній хлопчачій фантазії настав кінець. Так він нічого не доб'ється. Так розумні люди не роблять.

А хлопчачих фантазій у нього було немало. Він сподівався, наприклад, урятувати дітей, які працювали у Кліке і яких лупцював Ібрагім. Або покласти край неподобству з гашишем, вплинувши на Сі Омара по-доброму, з допомогою Лукаса. Це така ж простодушна наївність, як той мотузочок біля холодильника, котрий теж мав щось змінити і врятувати…

То що ж йому справді робити?

Ота почував себе так, ніби заблукав серед піщаних дюн, де не має значення одне зернятко піску, один Лукас чи всі інші, подібні до нього. Розітри його на порох, застрель — все одно нічого не зміниться, бо їх залишиться ще багато, а він самотній і до того ж безсилий.