Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 186

Десь дзвеніла цикада, і цей звук нагадував свист пари, що виривається із щілини. Ота лежав на боці й відчував ще біль у плечі, але порівняно з ногою то була дрібниця — на плечі буде щонайбільше синець, а з ногою, певно, значно гірше.

До цикади приєдналася друга, вгорі на небі світились великі чорні зорі пальм між незліченною кількістю малих, ясних та мерехтливих; земля пахла червоною глиною й була тепла, мов живе тіло. Ота подумав про це, коли спробував обмацати свою ногу. Що земля така тепла й що пахощі такі незвичайні, червоні.

Торкнувшись ноги, він здивувався, що не знаходить зламаних кісток, які стирчать із-під шкіри. Він ладен був заприсягтися, що вони там є, бо його весь час кололо, наче голки, які вп'ялися в м'якуш. А насправді там не було нічого, тільки щиколотка почала брякнути. Він спробував ворухнути ступнею. Мусив заціпити зуби, щоб не завити від болю, але поворухнув. Слава богу, здається, тільки вивих.

«Ганьба, — подумав Ота. — Я — нікчемний панікер».

Йому й справді було за що картати себе, бо коли почала співати друга цикада і коли земля запахла глиною, в голові у нього майнула думка, проте він усвідомив її тільки тепер: ця земля хоч і пахне червоною глиною, вона, може, й справді червоняста, а незабаром буде темно-червона, бо якщо виявиться, що нога у нього зламана, то він застрелиться тут, під оцим муром. Тоді всьому справді настане кінець; добре, що він узяв у Хабіба пістолет…

Ось що промайнуло у нього в голові, й це була страшна ганьба. Тепер він заприсягся, що ніколи не застрелиться, навіть якби його спіймали десять разів і били до півсмерті. Нехай його б'ють, нехай заб'ють навіть на смерть, нехай відчинять браму смерті. «Я стоятиму перед нею, боронитимуся до кінця й ніколи не відчиню її сам».

Голова у нього йшла обертом, проте він усе-таки спробував звестися на ноги. З цього нічого не вийшло. Біль був такий гострий, що вся ліва нога не корилася йому. Ота знову сів на теплу землю й поліз рачки. Він побачив, що впав у яму з сипкими краями і з неї важко буде вибратися.

Та за якихсь чверть години Ота все-таки видерся нагору. Він спирався на поранену ногу, і йому здавалося, ніби він потроху звикає до болю. Біль, звичайно, не вщухав, але в Оти виникло враження, що він став не такий гострий. «Тепер я нагорі й піду шукати струмок… Ні, краще, поповзу, нащо мені напружувати ногу. Тільки, звичайно, якщо тут справді є якийсь струмок».

Ота поповз на руках і одній нозі, шукаючи в пітьмі струмок, проте натрапив на колодязь із цебром і став спускати його вниз. Ланцюг забряжчав, Ота завмер і почав наслухати. Ніде ніщо й не ворухнулося. Тоді він витяг цебро, скинув черевик й ушкоджену ногу занурив у воду. Вона була страшенно холодна і набагато приємніша, ціж у струмку.

3

До ранку набряк трохи стух.

Тільки-но зазоріло, Ота перев'язав вивихнуту ногу. Тут стала б у пригоді цупка пов'язка, проте доведеться задовольнитися хустинкою, стягнувши її якнайтугіше. Закінчивши цю процедуру, він відчув себе набагато краще. А втім, це, може, було тому, що тепер він виразніше розпізнавав довколишні предмети.