Читать «Карнавал у Марокко» онлайн - страница 185

Ота хвилину дивився на хрест, потім підніс угору два пальці:

«І я таки перестріляю їх, якщо матиму змогу!» Він сів на ліжко і ребром долоні витер з лоба піт. З-під нігтів у нього сочилася кров.

У цю хвилину повернувся Хабіб.

— Моя жінка плакала, — сказав він. — Прошу тебе, не бий мене надто сильно, сіді. Але й не слабо.

— Гаразд, — сказав Ота і по-чеськи додав: — Спробую вдарити саме так, як треба.

Хабіб став навколішки, зняв кашкет і схилив голову, схожий на людину, яка приготувалася до страти.

— Залиш кашкет на голові, — сказав Ота. — Комісар може здивуватися, нащо ти його скинув.

— Твоя правда, сіді.

Потім табурет опустився на кашкет, і кашкет зсунувся набік. Хабіб упав на підлогу, не встигнувши навіть простогнати «о аллах». Ота пересвідчився, що він дихає, заткнув йому рот хустинкою і пішов до дверей. Але, ступивши кілька кроків, раптом повернувся, витяг у нього з кобури пістолет і сунув у кишеню своїх штанів. Відтак замкнув за собою камеру. Ключі поклав легенько, щоб не дзенькнули. Однак за мить знов узяв їх і підбіг до відчиненого вікна, за яким темніло небо. Вікно виходило в сад. Ота обережно вискочив назовні. Ніде не було ні душі. Він тихо поповз попід стіною до жасминового куща, випростався під ним і метнувся в глиб саду. Власне, це був по один сад, їх було кілька, і вони зливалися в одип великий, розділений низьким цегляним муром, зруйнованим у тих місцях, де тік струмок. З цього струмка, мабуть, черпатиме воду Хабібова верблюдиця. Потім у неї народяться маленькі, а потім…

Ота побрів струмком. Він сумнівався, щоб у Тіфніті та в його околиці були собаки-шукачі. Проте обережність не завадить. Темрява густішала, й довкола себе він бачив тільки обриси предметів, а під ногами чорний струмок, у якому інколи зблискувала, мов скельце, маленька хвилька. Він кинув у воду ключі від камери й побрів далі. Струмок звернув ліворуч, до центру міста, тихенько хлюпотів під високим цегляним муром.

Ота зупинився, на хвилину замислився. Далі йти струмком не було сенсу, бо так вщ вийшов би із садів між будинки. Треба перелізти через мур, повернути праворуч, геть від міста, і якось дістатися до шосе. За цим муром, певно, є ще один сад, а далі має бути дорога.

Ота видерся на мур. Це було неважко, бо в глибоких щілинах між цеглинами він легко знайшов опору для пальців ніг.

По той бік і справді був сад. Ота впізнав це по розкошланих кулях гранатових кущів і верхівках пальм, які вимальовувалися в темряві. Ота стрибнув у цю темряву…

Йому здалося, що він летить надто довго, значно довше, ніж мав би летіти, що падає в прірву… і, пойнятий жахом, розпростер руки, щоб за щось ухопитись. Але руки не знайшли нічого, і він важко впав на ліву ногу. Тієї ж миті його пронизав пекучий біль, наче в м'якуш уп'ялися три гострі голки.

«От і все», — майнуло в Оти в голові.

Хвилину він лежав нерухомо, важко дихаючи й віддаляючи ту хвилину, коли обмацає кляту ногу, яка, мабуть, переламалася.