Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 83

Він так мене «накачав», що я зразу ж пішов з радгоспу «провітрюватися». За багато кроків я обходив курсантів, які попадалися мені назустріч, боячися, щоб вони не підняли мене на сміх за те, що від мене пахне «Конвалією».

В тінистому яру, який спускався до Дністра, до мене підбіг Рябко, крутячи хвостом. Шкода мені було розставатися з одеколоном, але іншого виходу не було. Я витяг флакон з кишені, відкрив пробку і вилив увесь одеколон на скуйовджену, запорошену дорожньою пилюгою Рябкову шерсть. «Щоб не пропадало!» — вирішив я. Рябко, не підозріваючи чогось поганого, радо заскавучав і, думаючи, що я кинув йому їжу, взявся нишпорити носом по землі, але потім насторожився, повів носом і зробив стойку, дивлячися назад так, неначе йому на спину сів джміль. Нарешті наважившися, Рябко лизнув змочену одеколоном шерсть, опікся і, підігнувши хвоста, помчав з скавучанням назад у радгосп. З кожпого хвилиною він скавучав усе голосніше, неначе йому перебили ногу, і рантом загавкав. Мені стало шкода Рябка. «Тварюка ти, Васько! — подумав я про себе. — Ну що тобі поганого зробив собака?» Мене мучили докори сумління, і я твердо вирішив під час вечері назбирати якомога більше кісток і знову повернути до себе Рябкову любов.

Біля Дністра я роздягся, довго махав сорочкою, провітрюючи її, потім скупався і добре вимив обличчя, щоб зовсім знищити запах одеколону, Ідучи назад, я зустрів Полевого.

— Купався, Манджура? — спитав Полевой.

— Трохи.

— Ну, ходімо зараз на тік, подивимося, як механіки розбирають молотарку.

— А що — хіба вона поламалася?

— Та поки що не поламалася, але підшипник у ній щось заїдає, от я викликав робітників із заводу подивитися, що і як.

Ледве встигаючи за Полевим, я обережно спитав його:

— Скажіть, товаришу Полевой, чому в кооперації продають буржуазні забобони?

— Які буржуазні забобони? — насторожився Полевой.

— А одеколон?

— Одеколон… А що таке?

— Ну ось, комсомольцю, скажімо, душитися ним не можна?..

— Загалом кажучи… Ні, чому? Після бриття, скажімо, з метою гігієни. А навіщо тобі потрібен одеколон? Бороди у тебе ще немає.

— А як виростуть вуса, тоді можна?

— Що можна?

— Одеколоном душитися?

— А чого ж не можна? Душися собі на здоров'я, якщо грошей багато.

Тепер мені стало досадно, що я послухав Микиту і вилив такий дорогий одеколон. Карбованець сорок копійок гилив псові на спину. Навіщо? Побоявся, що мене «пророблять». Не треба було слухати Коломійця.

На радгоспному току, порозстилавши біля молотарки рогожеві мішки, два робітники перебирали чавунні деталі. Коли ми підійшли ближче, в одному з них я впізнав Козакевича, ливарника з заводу «Мотор». Він стояв навколішки перед колінчатим валом і проміряв його діаметр.

Замаслена кепка Жори Козакевича була зсунута на потилицю; полиняла від сонця, колись синя, а тепер уже блакитна блуза-толстовка щільно облягала його широкі лопатки.

— Ну що, серйозна справа, товариші? — спитав Полевой.

— Якщо бабіт і ковальське горно є, — сказав Жора, встаючи, — заллю наново підшипники, а товариш ось підшабрить — і всьому кінець.