Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 82

А молотьба йшла добре — все більше й більше тугих важких мішків із свіжою пшеницею звозили ми в комори. За током виростав величезний ожеред: цілі дні до нього підгрібали обмолочену солому, тягли її оберемками нагору. З цього ожереду можна було побачити містечко Вітовтів Брід, розташоване за двадцять кілометрів, біля самого румунського кордону.

Після двох тижнів праці в радгоспі, в суботу, я одержав свою першу плату — одинадцять карбованців тридцять сім копійок. Спочатку я вирішив приберегти всі гроші до повернення в місто, але потім не втримався і пішов у сільський кооператив. Там я купив собі півфунта маківників, рожеву реп'яхову олію, щоб краще лежало волосся, гребінець у шкіряному футлярчику і флакон одеколону «Конвалія». Ідучи назад, я нюхав одеколон і, коли вже підходив до радгоспу, біля стаєнь не втримався, відкрив пробку і вилив собі на долоню трохи одеколону, побризкав ним вишиту сорочку, натер обличчя. Одеколон був міцний. Щипав так, що в очах потемніло. Сяк-так» засунувши флакон у кишеню, я побіг, зажмуривши очі. Тепер мені хотілось, щоб одеколон швидше вивітрився. Не встиг я пробігти й десяти кроків, як наткнувся на чиюсь простягнену руку. Розплющивши трохи одно око, я побачив крізь сльози Коломійця.

— Ти що, любий друже, в піжмурки граєш? — спитав Коломієць весело. Але в ту ж мить обличчя його змінилось, і він, широко роздуваючи ніздрі, став нюхати повітря. Потім, узявши мене за плечі, Коломієць понюхав мою сорочку і грізно спитав:

— Ти, здається, надушився, парубче?

— Надушився, — відповів я безтурботно, витираючи сльози. — Пахучий одеколон, правда ж? «Конвалія» називається.

— Це що за буржуазні забобони!? — закричав Коломієць. — Надушився! Та ти, може, завтра ще галстук надінеш або комірець? Хто це тебе напоумив?

— А що — хіба не можна? — спитав я тремтячим голосом.

— Він ще питає — гляньте! — сказав Коломієць. — Та ти що, любий, дурником прикидаєшся? Хочеш, щоб ми тебе на курсантських зборах за ці відрижки минулого проробили?

— Але ж я не знав, що не можна душитися одеколоном. Я думав: якщо одеколон продається в кооперативі, — значить можна купити його і надушитися.

— «Продається в кооперативі», — передражнив мене Коломієць. — Горілка теж продається в кооперативі, так що — ти завтра, може, й горілки нап'єшся? Одеколон, брат, — це буржуазна штучка, ним золота молодь користується — лорди всякі, аристократи, а тобі, робітничому підлітку, ця розкіш не потрібна.

— Які лорди?! — скрикнув я. — Хіба в нас є лорди? Коломієць сказав недбало:

— Ну, не лорди, так непмани всякі, у кого грошей багато. Приватний капітал, словом. А ти — робітничий підліток. Зрозумів? Ти в комсомол хочеш вступати. І я тобі, як другові, раджу, — не як комсомолець позапартійному, а як другові, зрозумів? — ти дур цей викинь з голови. Одеколон, галстуки і всякий інший мотлох — це міщанство, і я раджу тобі забути про це, інакше тобі комсомолу не бачити.