Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 80

Та минуло багато днів, а я все ніяк не міг написати Галі. Вранці, тільки сходило сонце, я біг до Дністра, роздягався на скелях і з розгону стрибав у бистру воду, пирскав, мився у ній, проганяючи рештки сну, потім мчав у їдальню, де бряжчав уже посуд. Годували нас вранці просто, але ситно — мамалигою. Давали мамалигу з різними приправами: то з кислим молоком, то з холодним компотом із сушених фруктів, то з учорашнім холодним борщем, то поливали сметаною, то приносили її на стіл у свіжому парному молоці вранішнього удою, то накладали в миски, присипавши рум'яними вишкварками, які шкварчали в роті.

І щоразу вона була смачна, розсипчаста, гаряча, сліпучо-жовтого кольору, паруюча, запашна! Вона підносилася жовтими брилами в глибоких алюмінієвих мисках, привезених нами з міста.

Добре поївши мамалиги, не можна вже було вештатися без діла. Робота так і прилипала до рук, весела, дружна робота біля молотарки, серед запахів свіжої пшениці, під пісні сільських дівчат, шарудіння паса, посапування задимленого локомобіля на радгоспному току, під гарячим літнім сонцем, за кілька десятків кроків од швидкого й прохолодного Дністра.

На обід нам теж подавали мамалигу, але тільки вже замість хліба — до першого і до другого. Кухар різав її, густо зварену, плиточками і, поки ми купалися після роботи, розставляв плиточки цієї мамалиги біля кожної миски.

Після обіду бувало так жарко, що не можна було всидіти в розпеченому сонцем будинку. Ми розходилися по радгоспному саду й відпочивали, — хто яа густій траві під високими тополями, хто в порожніх прохолодних коморах на оберемках сухого торішнього сіна. Тихо ставало в пообідній час у радгоспі: пастухи гнали всю худобу до Дністра, корови стояли там по коліна в воді, інколи обмахуючись хвостами від настирливих ґедзів, коні ясували в стайнях овес. Увесь величезний радгоспний двір заставлений був порожніми підводами. Засипавши коням корм, конюхи йшли в село, хто в сад.

Гарно було лежати після обіду де-небудь під деревом на траві і бачити, як тремтить за кілька кроків од тебе розпечене сонцем повітря, як повільно пропливають по чистому небу випадкові прозорі хмаринки, слухати, як дзеленчать дзвіночками корови біля Дністра, як продзвенить і стихне десь вдалині на тому боці дзвіночок візника-балагули.

Зручно було лежати так на м'якій траві і відчувати, як ниє стомлене за день тіло. Радісно було розглядати подряпані соломою загорілі руки, — я вже понатирав на долонях чималенькі мозолі. Приємно було усвідомлювати, що хліб, який ти зараз їси, вже не батьківський, а зароблений тобою, що смачну розсипчасту мамалигу кухар Махтейович подає тобі на обід по праву, тому що ти, так само як і інші курсанти, заробив її оцими подряпаними руками. Славно було лежати під високою гостроверхою тополею, думаючи про те, що ти починаєш жити самостійно, що перед тобою відкрита дорога у велике й таке заманливе життя.

Звичайно, варт мені було тільки вмоститися десь на відпочинок під тополею або під густими кущами жасмину, як у ту ж саму мить невідомо звідки з'являвся радгоспний пес Рябко, чорної і білої масті, з понадрубуваними вухами і кудлатим хвостом, обліпленим реп'яхами. Вже здалеку, підходячи, Рябко дивився на мене лагідними очима, крутив хвостом і всіляко намагався підмазатися, щоб я дозволив йому лягти біля моїх ніг. Але в Рябка були блохи, тому я негайно ж відганяв пса далі. Він розтягався де-небудь недалечко в холодочку, поклавши на брудні лапи мохнату морду з чорним носом, і, висунувши сухий від спеки язик, важко дихав. Скоро він заспокоювався, заплющував очі і починав дрімати. Я намагався читати «Політграмоту», яку мені дав Коломієць, але читалася вона по обіді дуже погано. Я багато дечого не зрозумів, що було написано в цій книжці, і весь час думав про Галю.