Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 79
Володимир Бєляєв
— Добре йому, чортові, було тут! Сам, а такий будинок мав! — сказав Коломієць.
— Кому? — не зрозумів я.
— Та отому, Григоренку.
— Кому, кому?
— «Кому, кому?» Поміщикові тутешньому, Григоренку.
— Який це Григоренко? Ти його знаєш?
— Ще б пак! — усміхнувся Коломієць. — Щосуботи до нього в гості приїжджав, а на цьому балконі ми чай…
— Ні, справді. Ти його не знаєш?
— Звідки я його можу знати? От дивак! — розізлився Коломієць. — Що я — з поміщицького роду чи ісправник якийсь? Мені сьогодні Шершень розповідав, що в цьому маєтку був пан, на прізвище Григоренко.
— А чи не лікарем він випадково був?
— Він?.. Стривай… стривай… Шершень мені щось говорив і про лікаря. Дай пригадати. Ні, цей поміщик не був лікарем, а в нього брат був у місті — доктор медицини чи щось у цьому роді. А ти що — знаєш його?
— Ще б пак!
І я розповів Коломійцю, за що був розстріляний більшовиками лікар Григоренко.
— Глянь, мерзотник який, — здивувався Коломієць. — Значить, обидва братики були нашими ворогами! Один більшовиків Петлюрі виказував, а другий і досі людей на тім боці мучить.
— А хіба поміщик на тім боці?
— Ну!.. В тому ж і фокус, любий. Його звідси, з маєтку, як Радянська влада встановилася, селяни вигнали, маєток — під радгосп, а він зібрав манатки та й перемахнув на другий берег. І живе зараз у бояр приспівуючи. Адже й на тім боці його маєток.
— Що, видно звідси?
— Еге ж. Все його, власне… А племінничок живий, виходить? У мідника, кажеш, працює?
— Еге. У Захаржевського.
— Всі вони, сучі діти, оробітничуються зараз! — сказав Коломієць. — Без стажу їм заріз. Ні у вуз вступити, нікуди. Ось і підстроюються.
— Той Котька в радпартшколу ходить.
— А що йому робити в радпартшколі?
— Він до садівника Корибка ходить…
— Стривай, я цього панича, здасться, бачив… Він такий смуглявий, спритний?
— Еге ж, еге!
— Ну, значить, він самий. Я прийшов якось у спортзал і бачу — на брусах незнайомий парубчак розгойдується. «Що вам, — кажу, — громадянине, тут потрібно? Стороннім, — кажу, — сюди вхід заборонений». А він закинув ноги на бруси і відповідає: «Я, — каже, — не сторонній. Я до вашого співробітника, садівника Корибка, прийшов». Значить, він і є останній з могікан?
— Він зовсім не Могікан, його прізвище Григоренко…
— Ох, Василю, Василю! — засміявся Коломієць. — Та ти, я бачу, зовсім неосвічений. Дивак-рибак.
— Гей, Микито! — долинув з кімнати чийсь глухий голос. — Ти скоро заснеш у своїй шпаківні? Сам не спиш, то хоч людям не заважай…
Не звертаючи уваги, Коломієць вів далі:
— Чому я назвав цього Григоренка останнім з могікан — ось запитання? А тому, що він є останній нащадок вимираючого класу поміщиків і феодалів. Таких суб'єктів на нашій землі більш не буде. Зрозумів?
Я нічого не відповів. Не хотілося, щоб з кімнати, де спали курсанти, крикнули й на мене.
На тому боці Дністра все ще співали протяжну дойну. З голови не виходило сказане Коломійцем про Григоренка. «Поки я тут працюю, — подумав я, — цей тип відбиватиме у мене Галю. А Галя, може, до сьогодні ще не знає, що я виїхав, що мене немає в місті. Треба буде обов'язково написати їй листа!» — вирішив я, засинаючи.