Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 79

— Добре йому, чортові, було тут! Сам, а такий будинок мав! — сказав Коломієць.

— Кому? — не зрозумів я.

— Та отому, Григоренку.

— Кому, кому?

— «Кому, кому?» Поміщикові тутешньому, Григоренку.

— Який це Григоренко? Ти його знаєш?

— Ще б пак! — усміхнувся Коломієць. — Щосуботи до нього в гості приїжджав, а на цьому балконі ми чай…

— Ні, справді. Ти його не знаєш?

— Звідки я його можу знати? От дивак! — розізлився Коломієць. — Що я — з поміщицького роду чи ісправник якийсь? Мені сьогодні Шершень розповідав, що в цьому маєтку був пан, на прізвище Григоренко.

— А чи не лікарем він випадково був?

— Він?.. Стривай… стривай… Шершень мені щось говорив і про лікаря. Дай пригадати. Ні, цей поміщик не був лікарем, а в нього брат був у місті — доктор медицини чи щось у цьому роді. А ти що — знаєш його?

— Ще б пак!

І я розповів Коломійцю, за що був розстріляний більшовиками лікар Григоренко.

— Глянь, мерзотник який, — здивувався Коломієць. — Значить, обидва братики були нашими ворогами! Один більшовиків Петлюрі виказував, а другий і досі людей на тім боці мучить.

— А хіба поміщик на тім боці?

— Ну!.. В тому ж і фокус, любий. Його звідси, з маєтку, як Радянська влада встановилася, селяни вигнали, маєток — під радгосп, а він зібрав манатки та й перемахнув на другий берег. І живе зараз у бояр приспівуючи. Адже й на тім боці його маєток.

— Що, видно звідси?

— Еге ж. Все його, власне… А племінничок живий, виходить? У мідника, кажеш, працює?

— Еге. У Захаржевського.

— Всі вони, сучі діти, оробітничуються зараз! — сказав Коломієць. — Без стажу їм заріз. Ні у вуз вступити, нікуди. Ось і підстроюються.

— Той Котька в радпартшколу ходить.

— А що йому робити в радпартшколі?

— Він до садівника Корибка ходить…

— Стривай, я цього панича, здасться, бачив… Він такий смуглявий, спритний?

— Еге ж, еге!

— Ну, значить, він самий. Я прийшов якось у спортзал і бачу — на брусах незнайомий парубчак розгойдується. «Що вам, — кажу, — громадянине, тут потрібно? Стороннім, — кажу, — сюди вхід заборонений». А він закинув ноги на бруси і відповідає: «Я, — каже, — не сторонній. Я до вашого співробітника, садівника Корибка, прийшов». Значить, він і є останній з могікан?

— Він зовсім не Могікан, його прізвище Григоренко…

— Ох, Василю, Василю! — засміявся Коломієць. — Та ти, я бачу, зовсім неосвічений. Дивак-рибак.

— Гей, Микито! — долинув з кімнати чийсь глухий голос. — Ти скоро заснеш у своїй шпаківні? Сам не спиш, то хоч людям не заважай…

Не звертаючи уваги, Коломієць вів далі:

— Чому я назвав цього Григоренка останнім з могікан — ось запитання? А тому, що він є останній нащадок вимираючого класу поміщиків і феодалів. Таких суб'єктів на нашій землі більш не буде. Зрозумів?

Я нічого не відповів. Не хотілося, щоб з кімнати, де спали курсанти, крикнули й на мене.

На тому боці Дністра все ще співали протяжну дойну. З голови не виходило сказане Коломійцем про Григоренка. «Поки я тут працюю, — подумав я, — цей тип відбиватиме у мене Галю. А Галя, може, до сьогодні ще не знає, що я виїхав, що мене немає в місті. Треба буде обов'язково написати їй листа!» — вирішив я, засинаючи.