Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 78

— Ти де влаштувався, Манджура? — стежачи за тим, як я одягаюсь, спитав Полевой.

— На балконі.

— Спатимеш на балконі?

— Еге.

— Ну, а речі де?

— Теж на балконі.

— А коли дощ?

— Нічого. Як-небудь.

— Дивися, — сказав Полевой, — як би ти не прогадав. А то перебирайся краще до нас, униз. Якраз місце одне в куточку є вільне. Сухо, тепло, і ніякий тобі дощ не буде страшний.

— Та ні, товаришу Полевой, дякую. Мені на балконі краще буде.

— Як хоч, — сказав Полевой і, попробувавши рукою воду, став роздягатися.

Буржуазні забобони

На балконі у мене було не так уже й погано. Обвитий з двох боків диким виноградом, він нагадував альтанку. Просто на розхитані, випалені сонцем мостини я кинув солом'яний матрац, а речі сховав у ніші біля дверей, які вели в колишню поміщицьку їдальню. Там, порозкладавши на підлозі хрустливі матраци, влаштувалися курсанти. Можна було, звичайно, і мені лягти поруч з ними, але напівтемний зал з позабиваними знадвору віконницями не сподобався мені. Надто похмуро, прохолодно було в ньому.

— Е, та в тебе тут шикарно! — заходячи до мене в гості на балкон, сказав Коломієць. — Як у тропічному лісі. І ліани ростуть! — Коломієць помацав виноградну лозу, яка обвила залізний кронштейн, і, спершися на хисткі поручні балкона, подивився вдалину.

Дністра звідси не було видно: він протікав глибоко в лощовині, зате можна було добре розглядіти бессарабське село на тому березі.

— Знаєш що, друже? — сказав, обернувшися, Коломієць. — Мені тут рішуче подобається: пейзаж, повітря і все подібне, — словом, я оселюся з тобою. Не заперечуєш?

— А чого ж заперечувати? Бери перебирайся! — відповів я радо.

Коли вже зовсім смеркло, ми з Коломійцем поклали рядочком обидва матраци і полягали.

Кілька хвилин ми лежали мовчки. Над вухом у мене тоненько задзвенів комар. На бессарабському березі протяжно співали сумну молдавську дойну.

— Неначе ховають когось, — сказав я.

— Чого ж їм веселитися? — відповів Коломієць. — Тиснуть їх, бідолашних, румунські бояри, тиснуть жандарми, вони різні, — від такого, брат, життя краков'як не затанцюєш.

— А ти як думаєш — Бессарабія коли-небудь буде радянською? — запитав я у Коломійця.

— Рано чи пізно увесь світ піде нашим шляхом! — затягуючись цигаркою, мрійно сказав Коломієць. — А Бессарабія — тим більш. Це ж наш край. Ти ж знаєш, що румунські бояри по-шахрайському захопили її, коли ми генералів колошматили.

Налетів вітер, і верхівки тополь під балконом тихо зашелестіли, заскрипів флюгер на даху. Вітер обдав мене тютюновим димом. Коломієць лежав на своєму матраці, до підборіддя натягнувши ворсисту солдатську ковдру. В зубах його тлів вогник цигарки. Він міцно стискав її білими зубами, як старий справдешній курець. Я позирав скоса на Коломійця і заздрив йому: тільки на три роки він старший за мене, а бач який. От я ніяк не можу навчитися курити, скільки не починав, і все кидаю. Яка радість ковтати гидкий тютюновий дим? Довго після нього в роті неприємно, гидко, в горлі дере і їсти не хочеться. Яка б не була смачна їжа — все одно неначе папір жуєш.