Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 77

На глинястих горбах зазеленіли виноградники, за ними на пагорку, далеко від Дністра, виднілося село — білі хатки під стріхами, садочки, край села тьмяно виблискував купол церкви. Звідси, з околиці села, до Дністра спускалося вниз по крутих схилах кілька стежок. Вони вели до двох млинів, що чорніли на воді. Здалеку ці чорні дощані млини, закріплені на якорях посеред річки і з'єднані з берегом вузенькими кладочками, були схожі на зірвані повіддю курники. Бессарабський берег був безлюдний, тільки біля лівого млина, стоячи на містках, прали білизну дві жінки. Коли вони били прапиками, лункі виляски долітали до нас разом з рипінням млинових, жорен.

— Ну що ж, покупаємося, га, Василю? — сказав Коломієць і стяг з ноги вкритий пилюгою чобіт.

Коли він скинув суконні бриджі та спідню сорочку, я побачив, що вся його спина й груди густо поросли чорним волоссям.

Коломієць ніжно провів себе долонею по волохатих грудях і сказав з гордістю:

— Це в мене з дитинства, і до того ж спадкове. Батько мій теж волохатий — жах.

— Гей, Микито! — крикнув здалека Коломійцю широкоплечий, здоровий курсант Бажура. — Попливли на той берег?

— Туди не допливу, — відповів, встаючи і щулячись, Коломієць, — заморився. Трохи давай поплаваємо, і все.

Обидва вони — широкоплечий Бажура і низенький, щуплий Коломієць — ввійшли в чисту воду Дністра і тихо попливли.

До мене підсів Полевой.

— Ну як, Манджура, подружив з Коломійцем? Добре працювали вдвох? — спитав Полевой.

— Ви ж самі бачили, як працювали.

— Коломієць — парубок хороший, компанійський.

— А в футбол не грає, каже, дитяча гра, — сказав я Полевому.

— Ну, це стара історія, — засміявся Полевой. — Це тобі, новаку, він накрутив чогось. Він перші дні, як приїхав у радпартшколу, таким гоголем ходив — не відступися. Я, мовляв, найголовніший був футболіст у Балті. В збірній міста воротарем грав. З Одесою зустрічалися — жодного м'яча не пропустив. Усі вуха розвісили, а я думаю: оце удача. Хоч одного гравця справжнього бог послав. Ну, вийшли на тренування і Коломійця запросили з собою. Став він у голу, і тут ми дізналися, який він гравець. Жодного м'яча піймати не може. Руками махає, як журавель крилами, а ми йому проміж ніг м'ячик за м'ячиком вкочуємо. От сміху було потім! Ну, він, звичайно, образився і перестав грати.

У цю мить Коломієць вийшов із річки і попрямував до пас. На його волохатих грудях виблискували краплі води.

— Я ось, Микито, розповідаю твоєму напарникові, як ти у футбол з нами грав, — підморгуючи мені, сказав Полевой.

— А-а-а, у футбол! — сконфужено протяг Коломієць і застрибав на одній нозі, вдаючи, що йому у вухо попала вода. Настрибавшись і не дивлячись на Полевого, він сказав мені:

— Ну, чого сидиш? Пішли купатися!

Вода в Дністрі була холодна і течія дуже швидка. Не встиг я проплисти й десяти кроків, як мене занесло далеко вниз. Плисти навпростець, за Коломійцем на середину річки я не наважився і повільно поплив вздовж берега. Плавав я зовсім не багато, а віднесло мене далеченько. Назад до свого одягу я побіг по мілині.