Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 23

)І думай, що застану її вдома, і був здивований зустріччю й нею. Я почував себе винним перед Галею і не знав, що краще — чи пропустити її, а потім гукнути ззаду, чи зразу кинутися їй назустріч.

Галя йшла швидко, в руках у неї був кругленький плетений кошик, вкритий зверху клаптиком марлі.

— Здрастуй! — сказала Галя дуже холодно. І, кивнувши мені головою, швидко пішла далі.

Я крикнув навздогін:

— Галю!

Вона зупинилася. Висока, рум'яна, в простенькому блакитному сарафанчику, вона стояла посеред алеї і здивовано позирала на мене. Темне її волосся було зачесане назад, і рожеві маленькі вуха були відкриті.

— Куди біжиш? — спитав я.

— Та так, в одне місце!

— А куди — в одне місце?

— Який ти допитливий! Чого б це? Ну, якщо тобі цікаво, — до татка. Сніданок йому несу! — І Галя махнула кошиком.

Помовчали. Галя дивилася вбік, на річку, яка текла внизу під урвищем. Потім, не дивлячися на мене і роблячи вигляд, що я їй зовсім байдужий, Галя спитала:

— А ти… куди?

— Я… до тебе.

— До мене?

— Ну звичайно. А чого ти дивуєшся?

— От ніколи б не подумала.

— Чому?

— Ну я ж тебе просила прийти — ти не прийшов.

— Галю, слово честі, я не винен. Ну, давай підемо туди, до скелі, я тобі все розкажу.

— Що розкажеш?

— Все, як є. Це Петько винен. Давай сядемо.

— Ні, сідати я не буду. Мені ніколи. Ось якщо хочеш, проведи мене. Скоро на заводі обід, а татко голодний буде…

Ми пішли поруч. Коли я розповів Галі, як обманув її й мене Петько, вона сказала:

— От шахрай товстий, глянь ти! А я думала — ти на мене за що-небудь сердишся. Не приходить, не приходить! Дай, думаю, напишу записку. Послала — теж не приходить. А зустрілась — і навіть не розмовляє. Важний такий. Ну, думаю, і не треба.

— Скучно тобі було? — криво посміхаючися, сказав я. — От не повірю. Ти ж з Котькою ходила!

— Ну, то коли було, — байдуже протягла Галя. — Коли ти на Підзамче пішов. Ми з Котькою на гойдалці гойдалися, на комічну картину дивилися в ілюзіоні, а коли зовсім стемніло — сюди зайшли. — І Галя спокійно кивнула головою на кондитерську Шипулинського.

— До Шипулинського? — перепитав я і навіть поперхнувся від хвилювання.

— Еге. Коли б ти знав, які ми їли мигдалеві тістечка, а потім морозиво фісташкове.

— Ну, подумаєш! Я щонеділі заходжу сюди з нашими хлопцями.

— Правда? — повірила Галя. — Глянь який! А мене на вулиці того разу морозивом угощав. Зайшли б краще сюди.

— Ну й зайдемо. Звичайно, зайдемо.

«От дурень, нахвастався! — одразу ж вилаяв я себе. — Як же я поведу Галю до Шипулинського, коли в мене грошей немає?»

А Галя, неначе вгадуючи мої думки, спитала:

— А звідки у тебе гроші, Васько? Ти ж не працюєш?

— У мене більше грошей, ніж у твого Котьки. Я назбирав собі грошей.

— Ну, де там, — мовила Галя. — І зовсім не більше. Котька, знаєш, скільки у мідника заробляє? Ану, вгадай. Нізащо не вгадаєш! На дев'ять карбованців менше, ніж мій татко на заводі одержує. Тридцять п'ять карбованців на місяць Котька одержує, от.