Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 21

Я позирав на нього, і мені дуже хотілося розповісти йому про те, що трапилося з нами вчора вночі. Але я побоювався. Ще, чого доброго, батько мене вилає, а може, й відніме револьвер. Ні, говорити не можна. А що коли Петько раптом проговориться кому-небудь? Ні, навряд: він побоїться.

— Коли в робітфаку навчання починається, Василю? — відклавши набік виделку, спитав батько.

— Навчання? — Я думав про інше і тому здригнувся. — П'ятнадцятого вересня починається.

— Напевне знаєш, що іспитів не буде?

— Не буде, тату. Я ж тобі казав: хто трудшколу закінчив, тих без іспитів приймуть.

— Дивися! А то пізно буде.

— Що пізно?

— Готуватися. Ти б краще зараз, ніж вештатись із своїм Петьком, підучив дещо. А то забудеш усе за літо.

— Нічого. Я пам'ятаю все. Ось спитай.

— Ти хитрий. Що ж я тебе питати буду? — посміхнувся батько.

І справді. Питати йому було нічого… Хоч батько вмів набирати по-французькому, по-італійському і навіть по-грецькому, але ось що воно за штука префікс або суфікс — він, можливо, не відповів би.

Тітка внесла з кухні емальований чайник і, заваривши в чайнику щіпку фруктового чаю «малинка», стала наливати в чашку окріп. Потім вона дала нам з батьком по два монпансьє і сіла за стіл.

— А на робітфаку довго вчитися? — спитала вона, дивлячись на мене і зав'язуючи хустку.

— Років зо три.

— А потім?

— Ну, потім зразу переведуть в інститут.

— Туди, де духовна семінарія була? — спитала тітка.

— Туди!

— Ти ж зовсім великий уже будеш, коли інститут закінчиш!

— Я й зараз великий, — образився я. — У мене вже вуса ростуть.

І я провів масним пальцем по верхній губі. Ніяких, звичайно, вусів там не було, — мені просто хотілося позадаватися.

— Ну гаразд, вусатий, — сказав, підводячися з-за столу, батько. — Я зараз у місто поїду, а ти допоможи тітці дров наколоти.

У цей час легко відчинилися двері, і в кімнату ввійшов Полевой. Він привітався з усіма, і навіть зі мною, за руку.

— Сідайте, чаю випийте, — запропонував батько і гукнув тітці в кухню: — Дай чистий кухлик, Маріє!

— Та ні, дякую, — відмовився Полевой. — Я вже пив.

— Ну тоді картопляників покуштуйте, домашні!

— Ні, ні, не турбуйтеся. Я ж з сніданку. — І, озираючися, Полевой спитав: — Уже влаштувалися?

— Чи ж багато треба? — відповів батько.

— Коли ж на облік перейдеш до нас в осередок?

— Та ось сьогодні заберу в друкарні залишок шрифту і захоплю в секретаря облікову карточку.

— Чим скоріше, тим краще, — сказав Полевой. — Тут люди в зв'язку з навчанням повідривалися од виробництва, а ти — робочий прошарок. Ряди наші зміцнюватимеш.

— Мною ти багато зміцниш! — сказав батько, посміхаючись. — Ви тут усі вчені, а я сірий. Ось хлопець мій, — батько кивнув на мене, — та й то більше знає.

— Гаразд, гаразд, не скромничай, — відповів Полевой. — Скажи краще, в тебе чопівська картка в порядку? Ти в якому загоні?