Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 22

— В третьому.

— Зброя є?

— Тільки наган. Гвинтівку я в штаб здав.

— Нічого, закріпимо гвинтівку за тобою тут, у складі. Ти з загону теж відкріпися — і до нас. А то, розумієш, звідси в штаб ЧОПу по тривозі тобі бігати буде незручно. Сьогодні обов'язково відкріпляйся і будеш у нас на повному утриманні.

Коли батько й Полевой пішли, я надів святкову сатинову сорочку, сандалії і, причесавши волосся колючою щіткою, побіг на Видрівку.

Ревнощі

На центральному майдані, під ратушею, вже відчинялися магазини. Хазяїни магазинів піддівали гаками гофровані залізні штори, штовхали їх, і штори з гуркотом підлітали під карнизи поверхів і ховалися там. У цьому шумі й гуркоті одна по одній показувалися нарядні вітрини. Я йшов повз вітрини по холодному, ще вогкому з ночі тротуару. З цукеркової майстерні на мене війнуло густим солодким запахом цукерок «подушечок». У півтемряві магазину за стойкою вже клопотався сам господар Аронсон. Хороші в нього «подушечки», смачні. І яких тільки нема! Темно-червоні з вишневого начинкою, ніжно-жовті лимонні, прозорі медові, горіхові, чорна смородина, барбарисові, але найсмачніші, звичайно, кисленькі лимонні. Особливо приємно їх їсти в спеку, коли хочеться пити. Вони швидко затамовують спрагу. Аронсон підливає в них трохи м'ятних крапель, і після таких цукерок у роті холодочок — неначе вітерець рот продув. «Зайти хіба купити чверть фунта лимонних та вгостити Галю? Але ж у мене тільки десять копійок. Не вистачить! А жаль!» І, намацавши в себе у кишені два останні п'ятаки, я пішов далі.

«Скоріше б починалось навчання в робітфаку, — подумав я. — Кажуть, там видають стипендію — по п'ятнадцять карбованців на місяць. Можна тоді буде вільно купувати подушечки, не доведеться просити грошей у батька».

Освітлені ранковим сонцем, виблискували в вітринах ювелірного магазину старі нікельовані будильники, золоті браслети, потемнілі срібні підстаканники. Показалась за рогом найкраща в нашому місті кафе-кондитерська шляхтича Шипулинського.

За її високими чистими вітринами видно було мармурові столики, а на дверях висів важкий замок. Шипулинський що не прийшов.

Угорі на ратуші почав бити годинник. Стрілки показували рівно дев'ять. Галя, мабуть, уже прокинулася. Треба поспішати! Я наддав ходу і завернув у вузенький провулочок, стиснутий з обох боків високими триповерховими будинками. Віконечка у них були маленькі, без кватирок, старі будинки стояли дуже близько один від одного. На одному з будинків виднівся замурований у стіну старовинний герб — лебідь з вигнутою шиєю, а під ним римською цифрою був позначений рік, очевидно, дуже давній.

Пройшовши тінистим вузьким і дуже брудним провулочком, я вийшов на Дзвіничну. Тут було чистіше, хоч в одному місці на круглих булижниках валявся гній і де-не-де камені попроростали бур'яном. Шукаючи ячмінь, бродили по бруку кури. Тягся вздовж дороги високий будинок колишнього військового присутствія з церковними куполами в глибині двору; за ним починалася дерев'яна огорожа Старого бульвару. Я штовхнув малеїн. ку скрипучу хвірточку, що вела на бульвар, і тільки пройшов кілька кроків, як біля повороту великої алеї зустрівся з Галею.