Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 24

— Ну, то він тобі нахвастався!

— Чого нахвастався? Та Захаржевський сам моєму таткові розказував, скільки він грошей Котьці платить.

— Ще б не платити! — сказав я. — Захаржевський шахрай! Він приватник! Він у своїй майстерні людей як хоче обдурює, тому й Котьці багато платить. Щоб мовчав.

— Ну, цього я не знаю, — відповіла Галя й замовкла.

Розмова урвалася.

Я йшов мовчки і думав про Котьку.

Котька все більше й більше ставав мені впоперек дороги. Чим ближче ми підходили до майдану, що біля лікарні, тим голосніше доносився звідти густий тріск заводського двигуна. Незабаром ми побачили червоні цегляні стіни заводської будівлі і підійшли до неї навпростець через майдан, що поріс густим подорожником. З одного боку майдану, в глибині тінистого двору, засадженого високими тополями й старими линами, виднівся довгий, на цілий квартал, будинок колишньої земської лікарні.

Завод «Мотор» стояв навпроти, через майдан. Чому його так названо, важко сказати. Моторів завод не складав, а робили в ньому тільки маленькі соломорізки та інколи ремонтували важкі вальці для сусідніх млинів. Поруч заводу підносився жовтий триповерховий будинок — заводська контора. Сюди приходили селяни, платили гроші і везли з собою додому фарбовані в зелене соломорізки з круглими чавунними маховиками збоку.

Завод у нашому місті був найбільшим підприємством: в ньому працювало сто десять робітників, ранками заводський гудок ревів так голосно, що його було чути і на Заріччі, і навіть у нас, у радпартшколі.

Вузенька залізна труба з гострим ковпачком, притягнена до землі чотирма тросами, стриміла над заводом і димилася. Коли ми підійшли зовсім близько, запахло курним вугіллям.

— Ти… дуже поспішаєш? — спитала мене Галя, зупиняючися.

— Ні, а що?

— Почекай мене. Хочеш? Я віднесу таткові сніданок і — назад.

— Тільки швиденько. Раз-два!

— Я недовго! — гукнула Галя й побігла. Вітер піддував її блакитний сарафан. Галя бігла легко, поправляючи на бігу вільною рукою волосся. Коли вона зникла за ворітьми, я підійшов до заводу і став прогулюватися по тротуару. Завод стояв на міцному цегляному фундаменті. Крізь побиті шибки його чавунних вікон долітав скрип верстатів. Хтось гукнув. Важко гахнуло кувалдою.

Добре, мабуть, працювати там, усередині заводу, біля верстата, і розточувати гострими різцями тверде залізо! А потім, коли настане обід, сидіти проти сонечка на заводському подвір'ї посеред старих іржавих маховиків, уламків заліза і їсти з хустки свіжий хліб з краковською ковбасою. Сонце гріє з усієї сили, пташки співають на деревах у сусідньому саду біля лікарні, а ти сидиш собі і не поспішаючи жуєш ковбасу. Часу на обід у заводі дається багато — цілу годину, неначе на великій перерві в трудшколі.

А як, мабуть, приємно, коли тебе спитають, хто ти, відповісти: робітник! Та ще й додати згодом: працюю на заводі «Мотор»! Це дуже багато значить — працювати на заводі «Мотор», бути металістом. У нашому маленькому місті є робітники-друкарі, залізничники, мукомели, деревообробники, але нікого так не поважають, як металістів. Про них усі кажуть: це чистокровні пролетарі, це справжній робітничий клас!