Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 20

Володимир Бєляєв

Коли б тут поруч був Петько, — інша річ. Але Маремуха був далеко. Він, мабуть, ще міцно спав у своєму флігелі на Заріччі. Спали й курсанти в білому будинку радпартшколи. Мені зразу захотілося додому, туди, до себе в кухню.

Підібравши миску, я пішов до високого і кривого дерева. Це був старий берест, в нього я вчора стріляв і впізнав зараз це дерево по кривій простягненій до огорожі висохлій гілляці. Отут ми стояли вчора з Петьком, звідси я крикнув «стій».

В одному місці на корі береста червоніла свіжа коричнева подряпина. Здорово! Я, цілячись навскидку, влучив у дерево: із стовбура стирчав хвостик колючої, розщепленої від близького пострілу мельхіорової кульки.

Де ж діти посуд?

Кинути миску просто так, у траву, я пошкодував. Осторонь на бічній стежці ріс високий, з гладенькою ясно-сірою корою грецький горіх. В його розколині, на висоті моїх грудей, чорніло велике дупло. Я запхнув у нього миску, і вона, пройшовши косяком усю щілину, впала вниз, на саме дно Дупла.

Ще раз оглянувши старий берест і кульку, що стирчала в кори, я вирішив обов'язково привести сюди Маремуху, — хай подивиться, який я вправний стрілець.

Забувши зовсім про нічні страхи, я швидко подався по стежці до виходу з саду.

До хвіртки залишалося кілька кроків, як з-за кущів аґрусу з старовинною дупельтівкою за плечима, схожий на мисливця, вийшов садівник Корибко. Він був у чорному сюртуку, нанкових синіх штанях, заправлених в руді чоботи. На голові в нього був синій картузик з чорним околишем, лакованим козирком і чорним шнуром. Зморщений, вусатий садівник Корибко шкутильгаючи рушив мені назустріч.

— Стій! Стій! — крикнув він, хоч я зовсім і не збирався тікати. — Я тобі покажу, як аґрус красти! — І Корибко зняв з плеча свою дупельтівку. Побоюючись, як би він не вистрілив у мене зарядом із солі, я пробубонів:

— Та що ви, дядьку? Я ж свій, тутешній.

— Який це тутешній?

— Я ж Манджура! — сказав я дуже гордо, неначе мій батько був принаймні начальником радпартшколи. — Я ж син друкаря Манджури!

Корибко допитливо глянув на мене, чи не брешу я, закліпав опухлими коричневими повіками й повільно повісив назад за плече свою дупельтівку.

— В білому флігелі оселилися? — спитав Корибко вже лагідніше. — Раніше на Заріччі жили, еге?

Я кивнув головою.

— Чого ж ти бродиш по саду в таку рань? Що ти забув тут?

— Я гуляти ходив.

— Гуляти! — забурчав садівник. — Люди ще сплять, а він гуляє. Бульвар знайшов теж — нічого сказати! Але дивися: будеш рвати аґрус — в руки не попадайся! Батькові скажу, і тоді…

— Добре, дядьку! — крикнув я, не дослухавши його, і побрів додому.

«Одначе цього чорта старого треба стерегтися, — подумав я, підходячи до нашого флігеля, — і довіряти йому не можна. Якщо зараз, коли поспів тільки ще аґрус, він виходить глядіти сад удосвіта, то що, цікаво, буде, коли поспіють яблука й груші?»

Сніданок був дуже смачний. Тітка Марія Опанасівна напекла картопляників. Вони були м'які, вкриті зверху хрусткою рожевою шкірочкою. Купа картопляників парувала посеред стола в полив'яній глиняній мисці. В кімнаті пахло підгорілою соняшниковою олією. Я сидів навпроти батька, вже добре зголоднілий після ранкової прогулянки, і наколював один по одному картопляники виделкою. Я уминав їх за обидві щоки, обпікаючи губи гарячою олією. Батько ж пережовував мовчки, повільно ворушачи густими чорними вусами.