Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 123

— Годі! — крикнув Жора і потяг ківш до другої опоки.

Чавун у залитій формі вихолоджувався швидко — спочатку потемнів тонкий випір, потім стала застигати, червоніти широка конусоподібна лійка.

Далі ковші на пару з Козакевичем носили фабзайці. Жора керував ручками рогача, точно націлювався струменем в устя лійки, а фабзайці тільки підтримували ківш за круглу ручку з другого боку. Я з тривогою стежив, коли ж прийде моя черга нести чавун. А може, Полевой нишком розпорядився, щоб Жора не допускав мене до розливання? Може, знову вони почнуть мені тикати у вічі, що я після операції, що мені не можна надсаджуватися? А коли й справді Жора не дасть мені хоч раз піднести до опок ківш, адже це буде ганьба! Учитися на ливарника, стільки чекати цього дня першої відливки і не залити хоча б однієї форми!

Я старався з усієї сили, щоб звернути на себе увагу: я гасав туди й назад з новими затичками, бродив між рядами опок, тримаючи напоготові зчищалку, подавав Жорі ломик.

Випускали останній чавун.

Уже давно замовк мотор у сусідній кімнаті, в ливарні було тихо, тільки чути було, як тріщали опоки, тліли, сходили димом їх де-не-де обвуглені стінки, чути було, як перемовлялися між собою фабзавучники-глядачі. Знову підійшов до рукоятки ковша світловолосий, вилицюватий Тиктор, він збирався нести ківш удруге, а я все держав напоготові дерев'яні палиці. Тепер відливка була вже мені не мила.

Про мене забули або навмисно, жаліючи, робили вигляд, що мене не помічають. Я стояв біля вагранки, опустивши голову, пітний від жари, стомлений і нудний. І раптом я почув голос Жори:

— Стривай, Тикторе, ти вже розливав, дай Василеві!

Я кинув на підлогу затички і вмить схопив за залізне кільце важіль.

Повів Козакевич.

Він ішов зігнувшись, я бачив його перед собою, за палаючим кружечком ковша, його широку спину, його злипле на потилиці від жари волосся, його мускулисті, оголені й татуйовані руки, по яких струмував піт. Я йшов позаду, тримаючи обома руками кільце важеля й дрібно переступаючи ногами по м'якому грунту ливарні. Ноги грузли в піску, я думав зараз тільки про одно: як би не впасти. А впадеш — тоді розплавлений чавун хлюпне на йоги, попалить обличчя.

Заливати останню опоку було дуже незручно. Льоток містився якраз у кутку, ми довго не влізали з рогачами в цей куток, я вже стояв навшпиньки, тамуючи дихання, а Козакевич підіймав обидві ручки свого рогача якомога вище.

— Дивись не танцюй! — крикнув Козакевич. — Замри. Будемо лити зверху! — І нахилив ківш.

Струмінь чавуну полився в опоку з висоти моїх грудей. Добре ще, що Жора націлився точно: кругла воронка зразу прийняла струмінь. Чавун бив туди сильно, дрібні бризки його розліталися всюди, вони жалили мене в лоб, в обличчя, в руки. Так пекло, що хотілося кричати від жари. Я думав, що вже шкіра злазить з обличчя, а тут ще від близького вогню очі почали сльозитися, я неначе в тумані бачив перед собою спадаючий униз струмінь і ледве тримався на ногах. Я з надією чекав тієї хвилини, коли ківш спорожніє; ця хвилина наступала, ківш дедалі легшав, форма наповнювалася. Але тут, як на зло, я почув зовсім близький тривожний Галин голос: