Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 125

— Ні, навіщо! — злякався Сашко, встаючи. — Я сам полагоджу. — Він підійшов до Полевого, тягнучи за собою по траві онучу, і похапцем відняв черевик.

— І онучі треба прати, — сказав Полевой, дивлячись униз. — Рана у тебе не бозна-яка — воювати з таким опіком можна, а ось від брудної онучі може гірше діло бути. Біжи зараз у школу на перев'язку. Живо!

Сашко побіг, а Жора, оглядаючи пас усіх, наказав:

— Ану, на місця, голуб'ята. Я сам, думаєте, буду вагранку розвантажувати?

Того дня ми поверталися додому пізніше, ніж звичайно.

— Підемо через Старе місто, — сказав я Петькові Маремусі, коли ми вийшли з воріт фабзавучу.

— А чому через місто? — здивувався Петько. — Адже через бульвар швидше.

— Нічого, підемо через місто. Мені треба книжку там купити з механіки.

Ніякої, звичайно, книжки мені не треба було купувати. Просто мені хотілося, щоб мене побачили в місті у робочому костюмі, з прогорілою штаниною, брудного і стомленого.

Було в цей донь якесь церковне свято, і назустріч нам, коли ми йшли по Новому мосту, раз у раз попадали нарядні синки крамарів з дівчатами. Вони йшли в новеньких костюмах з контрабандного бостону, в гостроносих черевиках «джимі» на низьких каблуках, їх дівчата — нарядні, в шовкових платтях, з бантиками в кісках, у білих панчохах, у лакованих туфлях — лузали насіння, смоктали монпансьє. Як мені хотілося в цю хвилину несподівано зачепити кого-не-будь з цих нероб, цих таткових і матусиних синків, які цілими днями вешталися по бульварах та загоряли на березі річки під фортечним мостом! Я з задоволенням втиснувся б серед них, щоб вибруднити своєю задимленою сорочкою їхні нарядні закордонні костюми!

Спекулянти прокляті! Вони в ті роки все ще жили краще за нас, обманюючи чесних працівників. Як ми ненавиділи в ті роки всіх непманів, і їх набиті товарами магазини! Здавалося, що коли б наша воля, то ми, не гаючись анітрохи, розігнали б усю цю буржуазну погань. Одна думка тільки стримувала нас від цього, стримувала і втішала: те, що неп був запроваджений як тимчасовий захід за вказівкою Володимира Ілліча Леніна, за рішенням партії. Усвідомлення цього не дозволяло нам виступити відкрито, як виступали ми раніше, громлячи петлюрівських бойскаутів, проти всієї цієї спекулянтської гнилі. От і зараз я проходив повз них з високо піднятою головою, я пишався тим, що я робітник, що одержую стипендію вісімнадцять карбованців на місяць, тоді як кожен із них може коли завгодно одержати у свого батька на кишенькові витрати п'ятдесят, а то й цілі сто.

— Чому ти не вмився в школі, Васько? — наздоганяючи мене і зазираючи мені в обличчя, спитав Маремуха.

— Дома вмиюся, з милом, — відповів я і, провівши рукою по обличчю, ще дужче розмазав сажу.

Обличчя в мене палало, руки боліли, в горлі дерло від запаху сірки, який розносився по ливарні під час відливання. Починалася Дзвінична, на якій жив лікар Гутентаг. Я уповільнив кроки, мені дуже хотілося, щоб їда стояла біля паркана і побачила мене такого замурзаного. Але Іди не було, і в кімнатах на вікнах були поспускані завіски. Жалкуючи, що не побачив Іди, я пішов далі слідом за Петьком.