Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 94

Полум’я охоплює кут, підлізає під підлогу, ширяє поміж палями. Як стрімко! Макс витягує шию: невже не відчувають небезпеки? Дон неодмінно прокинеться першим! Штовхне Ботву…

Вогонь не чекає, несподівано обіймає стіни заїмки широкими довгими биндами, вкутує миттєво, зав’язує на стрісі червоний ясний бант. Макс спинається на ноги. Тремтить.

«Суки… Прокидайтеся… Згорите…» – кричить подумки збуджено, тупцює. І не підійти… тепер.

Робить крок до заїмки – лице обпікає гарячим. «Стрибай! Стрибай!» – кричить у голові нещадний високий голос. Відсахується геть. У темряву.

Позаду – ба-бах! Наче хто у медвежу яму втрапив. Макс озирається – стріхи нема! Провалилася в заїмку.

Тремтить від незрозумілого захвату, тихо суне назад, до місця забави. Всередині хатинки щось відбувається. До тріску сухих дерев’яних стін додаються судомні слабкі вигуки, стогін. Усередині… Макс хоче бути всередині. Побачити… Що там? Скоріш за все провідника з Ботвою привалило колодою з перекриття.

– Вибирайся, Доне… – видає словом сподівання. Без Дона – гайки! Ботву… ніколи б не бачити!

Уявляє – Дон! Чорний, обгорілий… Виходить з вогню – Термінатор. Пощадить Макса?

«Нізащо…» – розуміє правду життя.

Смикається, наче Дон уже йде. Метушливо викидає з кишень консерву і пачку печива – та не брав я твого! Завмирає, збуджено вдивляється у палаючу заїмку. Ані стогону…

У голові щось з дитинства: капітан залишає корабель останнім, у бій йдуть тільки «старики». Хочеться надіти на голову офіцерський кашкет, віддати честь… загиблим. Прикриває обличчя долонею – жар лущить шкіру. По щоках невтримною рікою течуть гіркі колючі сльози: «Прощавайте, брати…» – щирий.

Озирається… Бігти зайве. Сам… Їжа є. Часу досхочу. Мізки наповнюються зарозумілими тоскними сентенціями. «Я смерть бачив…» – як же він розуміє всіх тих… що з воєн.

– Я смерть бачив… На власні очі… – катарсис не гарантує чистого результату. Логіка плете мереживо.

– Ніхто не бачив… – додає недобре. – Що я бачив смерть…

І тільки ридати від тієї невідворотності. Та вогонь уже дожер заїмку. Розповзається лісом. Ще трохи жалів – сам згориш. Макс кашляє від їдучого диму – геть, геть! Біжить чорним лісом навпростець, забувши на сухій траві рюкзак Дона, торбу Ботви, консерву, ніж, сірники, пачку печива – усе, що збільшувало шанси… вижити.

У ніч з шостого на сьоме березня пані Жені наснився білий, як лебідь, козел з крутими рогами. Двійко дужих чоловіків тримали козла за ноги, а вона сама натхненно спилювала йому роги, примовляла:

– Інакше у двері не пролізеш!

І двері ті поруч. Посеред світу – вітри, гори, луки навкруги… Пташки цвірінчать, комахи у ляжки впиваються, одна, паскудна, до щоки присмокталася… Пані Женя аж пилку кинула – та щоб тобі!

Чоловіки бачать таке діло, козлові роги недопиляні обламали, долоні простягають – платіть, упоралися. Кинула грошей, за мотузку вчепилася, козла до дверей потягла. Штовхнула їх:

– Отут твоє місце…

А за дверима ж файно. Вітри дозовані, сонце за бажанням, комахи не гризуть, коти не паскудять, пташки репертуар узгоджують, люди на безпечній одне від одного відстані – на кулачках не зійдуться, думками одне до одного дотягнутися силкуються.