Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 86
Люко Дашвар
У темряві клацнула запальничка. Данко стояв за метр від Дори.
– Я придурок, – зітхнув із прикрістю.
Узяв Дору за руку, повів у темряву. Слабкий вогонь запальнички вихоплював із чорноти фрагменти – спочатку опинилися у великій кімнаті, ущент заповненій стосами журналів, з неї хід вів до другої, меншої, де стояв старий диван, пара крісел, дзеркало від підлоги до стелі і довжелезний вішак – сто вбрань рядком на ньому.
За вішаком Дора побачила ще одні двері. Данко зупинився біля них, усміхнувся азартно.
– От ми і вдома…
Запальничка раптом згасла. На мить знову стало темно, та вже не лячно. Данко штовхнув двері, взяв Дору за плечі, завів у таємничу кімнату.
Клацнув вимикачем – спалахнуло світло.
– Тільки тут встиг лампочки вкрутити, – сказав. – Ну як? Класно?
Дора стояла посеред кімнати, метрів із двадцять, без вікон. Уздовж трьох стін на металевих карнизах, прикріплених під самою стелею, гойдалися тканини: чорна, зелена, біла. Стікали до самої підлоги, за кожною можна було роздивитися інші – сіру, червону, синю-синю… Посеред кімнати завмерлими звірами розсунули ноги штативи, підставки під студійне світло і тло. На них скрутили голови софіти, моноблоки, фотоспалахи. Під ними на підлозі смішний пузатий пуф, що стає кріслом, варто лиш на нього всістися. Біля дверей – звичайний письмовий стіл, завалений фотопримочками, ноутбук, фотокамера… А замість стільця – здоровезна скриня.
– Тепер у мене є студія, – сказав Данко. Призвичаївся лаконічно повідомляти Дорі найголовніше. Та й не треба їй знати, що обладнання орендоване, хоч і на гарних умовах, а ці двадцять метрів ділить з іще одним фотографом, щоб менше за оренду платити.
Збудився, забігав студією, відкидав одну тканину, зашторював стіну іншою…
– Дивись… Бачиш? Тут різні варіанти тла! Світло професійне. Я так мріяв…
Зупинився, пішов до Дори.
– Класно? Це наш дім… Ми тут… одним ділом займатимемося…
Яким? У очі Данкові чорною безоднею довірливою. Вії затремтіли.
Знітився.
– Потім скажу…
Усміхнувся, поліз у куртку…
– Це тобі… Зі святом, Доро.
Манюня… Так це ти півдня під Данковою курткою ховалося? На Дориних долонях тремтіло руде кроленя, рухало носиком – пухнасте, капловухе, та таке маленьке і тендітне, що й притулити до себе страшно. Манюнечка… Присіла на пуф, всадовила пухнасте диво на коліна, гладила, сяяла…
– Це дівчинка. Боні, – Данко присів напроти Дори навпочіпки. – Знаєш, як порода називається? Не повіриш! «Карликовий баран»… Ну, хіба це баран? Цяцька…
«Боні», – беззвучно повторила вустами.
Данко завмер, дивився на Дору захоплено.
– Сиди… Добре? Так сиди. Я… фотографуватиму… Ні! Пуф зайвий. Зачекай! – підхопився, до скрині.
Витяг на світ Божий вовняний плед кольору пряженого молока, завбільшки з двоспальну ковдру. Розстелив посеред студії.