Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 84

Дора теж знала, як треба – збирай лахи, дуй до Теребовлі. Там хоч і Галя, та стіни рідні. Роботу яку знайти, грошей назбирати на Каштелу-Бранку. Ромка побачити, пожалітися – так нічого і не заробила у столиці…

«Ні, ні», – метляла кучерями, пояснювала Ганні Іванівні. Не можу у вас жити. Нечесно…

А серце криком. Як же вона без Данка? Дора не хоче… без Данка!

Наступного дня після переселення дві години з Троєщини до фонтана у Маріїнському добиралася. Сама-самісінька. «Не боюся! Не боюся!» – товкла собі, поки розібралася, на якій маршрутці до центру їхати.

– Доро! Ну, де ти була? Я змерз! – вигукнув Данко, обійняв Дору. – І хвилювався. У тебе все гаразд?

«Так», – посміхнулася винувато. Не втрималася, відписала у смартфоні: «Сердюк звільнив, на Троєщині живу тепер, у однієї дуже гарної жінки».

Данко геть не засмутився.

– Круто! Частіше бачитимемося. Правда ж?

Так… А Дора й не подумала. Вільна ж тепер. Хоч з ранку до ночі з Данком містом вештайся. Та хіба можна їй у чужих людей на голові товктися? Ані роботи, ані грошей. Нічого Данкові не сказала, а сама затялася: може, й справді у Ганни Іванівни поки що залишитися? Роботу знайти, заробити і кут собі якийсь винайняти?

– Можу санітаркою до хірургічного відділення тебе влаштувати, – Ганна Іванівна уже вклала малого Славка, перепрасувала постільну білизну, сиділа, зморена, з Дорою на кухні, заглядала в чорні очі – тобі як, краще?

«Дякую, дякую! – Дора ухопила секретарчині руки, стискала їх, притискалася до них щокою. – Дякую…» І уже не пече їй Теребовля. А можна, щоб уже завтра до роботи?

– Серед нормальних людей працюватимеш, – тільки й відповіла секретарка.

Назавтра Дора із таким завзяттям драїла кахлі на стінах операційної, що навіть сувора старша медсестра Міла, що пресувала тут середній і молодший медперсонал без перерв на вдих-видих, і та здивувалася. Торкнулася Дориного плеча, пальцем насварила:

– Не рви жили, сестро! Впадеш…

«Ні», – посміхнулася. І коли за тиждень Міла взяла Дору собі на допомогу постільну білизну після пральні перераховувати, дістала блокнотик, написала: «Пані Міло. Дозвольте тільки в нічну зміну працювати… Дуже прошу».

– Моя ти пташечко, – зітхнула старша. – Здуріла?…

А-а-а… От не кажіть такого! Дора файний план придумала.

Щодня із Данком зможе бачитися! Хоч з ранку до вечора. А вночі у відділенні ночуватиме, як усе чисто прибере й вимиє. І Ганні Іванівні так легше – не мозолитиме їй Дора очі. Уже згляньтеся, пані Міло.

Сама на себе зглянься, бідахо. Мужик не потягне, куди впряглася. Де там спати вночі та ще в хірургічному – ледь клозети вичистила, лампочка над післяопераційною горить. Бігом, Доро! В очі заглядай: вам чого треба? А на ліжку пан блідий язиком не ворушить. Руку тремтячу випростав… Чи вмирає, чи просто сечоприймач переповнився, простирадло залите. Зараз, зараз… Пана на бік, простирадло з-під нього висмикнула, нове-сухе застелила, та лагідна, усміхається, блідого пана по плечу гладить – усе добре… Сечоприймач спорожнила, знов під’єднала. А видихнути нема коли. На сусідньому ліжку хлопець хрипить: