Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 83

Дві дорослі, розумні, биті життям жінки ще довго товкли воду в ступі, бо точно знали, як треба: щоб Дора на ноги стала – освіта, професія, заробіток, спина прикрита. І Данко б за цей час змужнів. Зі стосунками своїми розібралися, бо замало часу минуло, замало, щоб Ромео з Джульєттою називатися. Так зараз у молодих усе швидко змінюється. Ні! Вони б у їхнє особисте не втручалися, але допомагали б, чим могли. А вже потім… до Португалії. Ясно ж – день. Та як це зробити?

І гадки не мали. В однієї грошей негусто, друга не з мажорів. А воно, як не крути, щоб Дорі допомогти, всюди – гроші, гроші, гроші…

Засмутилися – безсилі.

– Давай на «ти», Свєто, – тоскно мовила секретарка.

– Давай, – погодилася журналістка, ніби породичалися щойно. – Зі святом, Ганнусю. Завтра восьме…

– І тебе.

З тим і розійшлися розгублені. Тільки й того, що побожилися дітям життя не псувати, але й напоготові бути, щоб ті не утнули якоїсь дурниці. А далі… Далі хай Бог править, а вони приймуть.

Вранці восьмого березня Світлану Діброву підкинуло на постелі від басистого репу, що зненацька забубонів за стіною в сусідів. Стукнула кулачком у стіну – ви там подуріли, чи що?! Продерла очі – все одно час прокидатися. Тільки-но відшукала капці – і куди вони щоночі телепортуються? – тільки визирнула у вікно: що тут у нас з погодою? – Данко на поріг.

– Ма… Привіт…

– Ненавиджу реп!

– Ми всі все життя читаємо реп… Просто не чуємо музики, яка його супроводжує, – ошелешив Свєту Данко.

– Так! Розумнику… Ще ти не виріс мене тут повчати, – буркнула. – Котра година?

– Святкова…

– А… – прокинулася врешті остаточно. – Точно. Восьме березня… Вітатимеш?

– Ясна річ, – розцвів, простягнув матері пакет. – Тримай!

– І що тут у нас?

– Смартфон…

– У дівчини своєї забрав? – запитала обережно.

– Я ж не придурок. Новий тобі купив… Подобається?

– Так… – роздивлялася коштовний гаджет. – А гроші де взяв?

– Заробив…

– Так ти увесь цей час… Синку… Так шляхетно. Дякую… Це не просто подарунок. Це – вчинок.

– Та годі мене нахвалювати. Зі святом, Свєто Сергіївно. Респект тобі. І уважуха…

– Дурник… – усміхнулася тепло. Обійняла сина в районі грудної клітки – вимахав, матір йому по плече. Як вберегти?

– Дане… Ти знай… Які б проблеми не виникли у твоєму житті, я завжди допоможу. Завжди… І ніколи не нашкоджу тобі. Зрозумів?

– Нема проблем! – розсміявся щасливо. – Снідати будеш?

– А ти і сніданок приготував?

– Ні! Але обіцяю… На твій день народження спробую…

– А зараз чого хочеш?

– Можемо бутерами обійтися. Хочеш, хліба нарубаю?

– Поспішаєш?

Кивнув.

– До Гарика по навушники. Потім з Дорою зустрічаюся…

Свєта Сергіївна напружилася, зазирнула синові в очі.

– Може б, ти… уже запросив Дору до нас у гості?

– Ні, – мотнув патлатою башкою. – Не зараз. Одне діло зроблю, потім знайомитися будете…

– Що за діло? – запитала, ніби то найменше її цікавило.

– Важливе! – оголосив Данко і помчав на кухню.

«На Португалію тепер грошей у нього точно немає», – подумала Свєта Сергіївна в ритм репу, що все з тим самим натиском бубонів за стіною. Притисла смартфон до грудей, пішла за сином.