Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 82

– Перепрошую, забагато курю, коли хвилююся, – загасила одну, запалила іншу сигарету. Видихнула димом, зацокотіла нігтиками по стільниці: з чого почати?

– У фонді Максима Володимировича… Працювала одна дівчина… Особлива… Мій син… зустрічається з нею…

– Так, – якомога спокійніше відповіла Ганна Іванівна, всередині дрижаки хвилями: що далі? Учепишся у мене, благатимеш урятувати сина від скривдженого долею янгола?… І не сподівайся. Відріжу, й не зойкнеш.

Свєта Сергіївна напружилася…

– Ви знаєте?

– Так.

– Зрозуміло… – розгубилася. Слова поховалися. – А… чому… не працює більше? – запитала обережно.

– Звичайна ситуація. Звільнили… – демонстративно байдуже відповіла Ганна Іванівна. Закинула гачок. – Чому ви розпитуєте про це у мене? Могли б поговорити із сином…

– Я не втручаюся в особисте життя Данка, – так щиро відповіла журналістка, що Ганна Іванівна перехрестилася подумки: здається, не схожа на її колишню свекруху.

– Зрозуміло…

– …Але з іншого боку, – Свєта Сергіївна розхвилювалася, усі табу – геть. Про сина нині, чого панькатися? – З іншого боку, хвилююся дуже за Данка. Гроші збирає терміново. Що за потреба? Куди рвоне… рвонуть? Не знаєте часом нічого?

– Знаю, – сказала Ганна Іванівна, сама повірила. Точно! – До Португалії.

Свєта Сергіївна заклякла, сигарета на попіл – і не помітила. Вуста затремтіли. Це ж що таке? Здимить і слова не скаже? Хіба так виховувала? В Інтернеті все шариться, вишукує щось…

– Навіщо їм… та Португалія?…

Ганна Іванівна зітхнула, усе на стіл – і про Теребовлю, і про Дорину маму, і про її тата із Галею, і про наглий вчинок Макса Сердюка, що викинув дівча, як кошеня, на вулицю, і наказав додому відправити, а секретарка Дорі тут роботу знайшла, бо Дорі без Данка – ніяк… То добре, що Данкова мати мудра. Бо Ганна Іванівна дитину образити нікому не дасть, якщо вже про все по-чесному.

– Де ж вона живе зараз? – прошепотіла Свєта Сергіївна. Якби змога, до серця пригорнула б. І за що дитині такі біди?

– У мене…

– Зрозуміло.

Затихли – кожну свої тривоги огорнули. Кава у чашках змерзла, за вікном хтось притишив яскравість дня…

– Але… Але ми не можемо просто спостерігати! Розумієте? – врешті отямилася журналістка. Двадцять років у соціальній тематиці, це вам не про шоу-бізнес казки вигадувати. – Ну, чому ж вони такі недовірливі? Хіба ми з вами їм поганого бажаємо, – і не помітила, що звертається до секретарки, ніби то мама Дорина. – Ми б допомогли… Словом, порадою…

– А що ми можемо зробити?

– Не знаю! Їй-богу, не знаю, – розгубилася Свєта Сергіївна. – Дора підлоги миє… Хіба то вихід?

– Зараз і здорові без роботи…

– Може, хай до нас із Данком переїжджає? Навчання якесь організуємо… Плести там… Я не знаю. Треба подумати…

– То їм вирішувати.

– Не можна їх відпускати. Не можна! Діти… Куди?… Я могла б… надіслати запити, дізнатися щось про Дорину матір… Зв’язатися із благодійними організаціями в Португалії… Попросити про допомогу, але просто їхати світ за очі без певної інформації… Такі молоді… Мудріший би ніколи… Що ж робити?!