Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 80
Люко Дашвар
– Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…
– І не пояснив, куди збирається?
– Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…
Ох, щось тут не те.
Пані Женя імпульсивно смикнулася – Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… – хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? «Ворожка!.. – згадала. – Та знає!» Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла – не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок – стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!
До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити – руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного – «поза зоною…»
Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела – сама-самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.
Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.
– Не відгукнувся? – йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.
– Ні, – хитнула головою Ганна Іванівна.
Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла – одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?…
– Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… – тільки й прошепотіла. Хитнулася.
Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?… Чи жива?… Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне – вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?…
Обійняла пані Женю, притулила до себе:
– Максим Володимирович – дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.
Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.
– А як не повернеться?!
– І думати так не смійте! – операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. – Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.
Пані Женя глянула на секретарку зболіло.
– Вірю вам… – прошепотіла. – Зрозуміти б… Що сталося… – замовкла, насупилася зосереджено. – Дора не могла його спровокувати? – запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. – Розпитати б, – додала.
– Неможливо, – спокійно збрехала секретарка. – Хтозна, де її шукати…
Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала – хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?…
– Вдома хто чекає? – обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому – відпочинь, схаменися, подумаємо…