Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 32

– Дора вкинула. Я бачила, – сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. – І я вкину, синку! Обов’язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу…

Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.

– Тисяча гривень, – телеграфно доповідає Юлія Скачко. – Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі початки, зараз почнуть відкривати гаманці…

Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає – у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.

– А Дора… Чому Дора не вдягнена?

– Не знаю, – знизує плечима Скачко. – Певно, ковдри не вистачило…

Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.

Дора зареклася Ромка кликати – то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний – СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.

Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі – самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань – цілий світ.

– Тридцять дев’ять? – ворушаться Максові вуста.

– Сорок, – відповідає Ганна Іванівна. – Треба «швидку», Максиме Володимировичу.

«Ні…» – хитає голівкою Дора. Не треба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам’яну кашу, поверх – ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше – їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.

– Ненавиджу! – читає Дора.

– За що? – кричать її очі.

– Ми поговоримо про це!

– Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…

– Ти взялася вчити? Мене?!

– А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…

Дора опускає очі – досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці – коли ж усе це скінчиться?! – і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець – патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж «Преса». Ой, бреше! Яка там «Преса»?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.