Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 33

– Змерзла?

Дора киває – так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…

– Зігрію…

Отак? Щоки палають – хіба так можна?

Біля Дори виникає Ганна Іванівна.

– Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.

«Так ти Сердюкова лялька?» – читає Дора у хлопцевих очах.

«А хтозна…» – думає.

…Тіло ломить. У кістках завівся смуток – крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі – тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…

На долоню лягає Максова рука.

– Доро…

Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами – говорити, говорити…

Макс киває, подає блокнот і ручку. «Відпусти мене!» – пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем «Преса». «А! То тільки тому, що він мені на Ромка скинувся!» – бреше собі.

Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.

– Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?

– Добре, – одними повіками.

– Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…

…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює – і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла б… Із такими, як сама. Та головне – беручка! Раз покажи – вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.

– І куди, горе ти моє?! – бачила засмученого тата. – Сама чого хочеш?

– А я б… Я б водила людей на замкову гору, – мріяла. – Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… – бачить патлатого хлопця. Виправдовується. – Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він – життя? Аби не гроші…

За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…

Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.

– Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, – Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. – Прошу.

Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.

– …Як ти?

– У мене є мама, – пише Дора.

– Ну, зрозуміло…

– Мені треба до неї!

– Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!

– Треба!

– Гаразд! Коли?

– Зараз же!

– Ні! – похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано – ні, ні!