Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 134
Люко Дашвар
– Женю… Чому ми самі в тяжку годину? – запитав.
– А кого тобі?… – гірко відповіла дружина. Сиділа у кріслі – крутила перуку в руках, дивилася у простір змучено, ніби за мить екзамен, а вона, їй-богу, не підготувалася. Поправляла коротке сиве волосся, наче це могло зарадити.
– Сина мені. Де наш син? Чому не з нами? Усі нормальні сім’ї в подібних ситуаціях…
Пані Женя усміхнулася тьмяно.
– Яка сім’я? Мариш, Вово?…
Володимир Гнатович зсунув брови спантеличено. Усівся навпроти дружини.
– Ну… Може, для тебе і не сім’я… Усі ті твої походеньки…
– Подякуй краще… Якби тато знав, що востаннє секс у нас був, коли Максимчику десять виповнилося… Він би тебе кастрував!
– От тільки не треба! – підхопився, визвірився. – Все, Женю! Скінчився твій тато!
– Отож-бо й воно, – все так само гірко відповіла. – Вільний… Певно, отямитися не можеш від радості.
– Ти… Ти дарма… Твій тато тільки псував усе! А я… і не збираюся йти від тебе.
– Дочекаєшся, поки заповіт оголосять?
– Ні! Просто нікуди не збираюся йти від тебе! Ти – моя дружина.
– Закохався? – скептично усміхнулася.
– Твій тато не дав мені змоги покохати… – чесний. – А тепер… пізно. Надто багато знаємо одне про одного.
– Що ж тримає? Тікай, Вовко!
– Куди?! Чужі навкруги… А ти… Ти рідна, Женько. Ні! Я з тобою…
Пані Женя приголомшено глянула чоловікові в очі. Похнюпилася…
– Тато помер, – заговорила тихо-скорботно. – А мені здається – наше життя скінчилося… Та так… ніби й не починалося.
Володимир Гнатович зітхнув.
– Так… – сказав. – Якось ми… не туди… поспішали.
Присів біля дружини, обійняв, провів рукою по короткому сивому волоссю.
– А підстриглася чому?… – запитав майже ніжно.
Пані Женя притулилася до чоловіка, заплакала відчайдушно і тоскно.
– Ну, ну… – знітився. – Ще не кінець… Ще подивимося… Не плач, Женю… Я… ніколи тебе не залишу. Як би там не обернулося…
Макс не збирався їхати до пішохідного мосту. Перевіз найнеобхідніші речі до дідового будинку, зателефонував матері: вранці самостійно виїде під Одесу на похорон, там і зустрінуться. Блукав дідовими хоромами – Чонгана б висмикнути з Детройта. Хай… здивується. Дванадцять мільйонів? У дідовому винному сховищі тільки пляшок мільйонів на двадцять. Засів у Перепечаєвому кабінеті, відкинувся у кріслі – династія… Роздивлявся власне фото, що в рамці на столі. Цікаво, що дістанеться матері? А татові?
Під вечір зголоднів. Хотів було гукнути за звичкою: «Ганно Іванівно!»
– Продане!
Продан тут!
– Хтось є… Щоб приготувати вечерю? – згадка про брехливу секретарку налила голос зверхністю.
– Кухар чекає розпоряджень. Гія. У Франції працював. Будь-яка примха.
Макс махнув рукою, мовляв, давай його сюди… Та раптом підвівся.
– У ресторані повечеряю… – до дверей.
– Я з вами, – Продан услід.
– Ні! – зупинився. Брови звів.
– Максиме Володимировичу… Розумію. Але ви… звикнете. Повірте… Так… доцільніше.
– Давай розпочнемо нове життя завтра, Продане. Добре? А сьогодні я… покінчу зі старим!
Крутив кермо – повз Флорівський до Контрактової. Про голод забув – до пішохідного. Всі мордування там почалися. Там і закінчаться! Й на мить не сумнівався – побачить на мосту Данка. І Дору. Здалеку їхня розмова походитиме на театр тіней – різкі рухи і жести. А потім… Дора відсахнеться від патлатого, вхопиться за мостову огорожу і полізе по ній, як та мавпа. Він щось вигукуватиме, та вона… Озирнеться і впаде у Дніпро. Хлопець розгубиться, безпорадно бігатиме мостом, перехилятиметься через огорожу і набиратиме одночасно 01, 02, 03. Він робитиме що завгодно, крім одного… Не стрибне слідом. Нізащо не стрибне.