Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 135

Білий позашляховик «ауді» вилетів на Контрактову, перетнув Сагайдачного, Поштову, навпроти річкового вокзалу вивернув на стару верхню дорогу, що вилася поряд із основною трасою попід київськими схилами. Зупинився біля колони на честь відновлення Магдебурзького права. Освітлений пішохідний міст – як на долоні.

Вийшов з автівки – на обличчя крапля, друга… Небо напнулося чорним решетом – ось-ось розірветься.

Підняв комір куртки, усміхнувся скептично: після карпатських мандрів київські осінні дощі – така маячня! Примружив очі: як там забава? Не запізнився?

На мосту стояв Данко. Не там, де мав би! Не посередині над темною силою Дніпра – на самому початку, над автомобільним шляхом. Підняв лице в небо – дощ. Накинув капюшон, розгублено роззирнувся: де ти, Доро?!

«А де Дора?», – роздратовано подумав Макс, щільніше обгорнув шию шаликом – клятий дощ!

Дора заплуталася. Вийшла на Контрактовій, дійшла до набережної і спочатку повернула ліворуч, до Рибальського, бо й там височіли мости. Та Міла казала йти у бік Поштової площі, а тут тобі – навіть натяку на площі… Зупинилася під ліхтарем на Валах, написала у блокнотику: «Де Поштова площа?» Довго обирала, до кого б звернутися, наважилася підійти до старенької бабусі, що ледь сунула з важкою сумкою. Торкнулася плеча, показала записку. Усміхалася винувато – ось, ось! Підкріплювала жестами – допоможіть. Старенька глянула на Дору зі співчуттям, взяла папірця.

– Що? Не бачу, дитино… Окуляри вдома… А ти… німа?

«Так!» – кивнула, знітилася. Спробувала вимовити «допоможіть» – тільки мичання. Сльози на очі.

– Заблукала?

Так…

– Ей, хлопці! – гукнула старенька двійко репованих молодиків – матня на колінах, куртки ХХL, капюшони на бровах, – чимчикували собі вулицею. – Ану, гляньте, що тут написано?

Дора зіщулилася, ніби ворогів побільшало.

– «Де Поштова площа?» – прочитав один із хлопців, махнув рукою. – Там…

– Дівчині покажіть… Заблукала.

– Ти? – вирячилися на Дору зацікавлено.

Махнула кучерями: «Так», – опустила голову, мовчки пішла, куди вказали. «Тільки б слідом не йшли! Тільки б не скривдили!» – билося.

Наздогнали за хвилину. Забігли наперед, стали перед Дорою. Один – менший на зріст, білявий, зірвав капюшон і навушники.

– Ти… не чуєш? – запитав напружено.

Так… Стояла, дощ на чорні кучері, серце плакало – ой, пропала Дора…

– А розмовляти можеш? – запитав другий, вищий на зріст, з великим рюкзаком за плечима.

«Ні…» Коліна тремтіли.

– Мовчати – нормально. Фігня, що не чує… Як без музики? – авторитетно заявив менший вищому. Глянув на Дору. – Реп ніколи не чула?