Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 132

Макс зайшов до невеличкого охайного кабінету й остовпів. На звичайній медичній кушетці, що стояла біля стіни, спала Дора. Старша медсестра приклала палець до вуст.

– Прошу… Тихо. Дівчина два тижні не відходила від пана Перепечая. Вкрай виснажена. Заснула… Може, потім поговорите?

– Вийдіть, – прошепотів люто.

Продан мовчки вхопив Мілу під руку, настійливо потягнув до дверей.

Макс стояв навпроти кушетки… Дора! Знову Дора! Глуха, німа, безпорадна, думки вправно плутає. Виринає, як з темної води, в його житті саме тоді, коли карколомні новини збиваються в зграї, падають на голову одночасно. Патлатий журналіст, брехлива секретарка, дивна смерть діда, Дора…

Присів на стілець, дивився на дівчину… Містика! Як могло так статися?! Чому дід забажав, щоб поряд із ним в останні хвилини були не донька, не онук – чужа людина… І тою людиною стала… Дора. Паскудство! Дістав мобільний.

– Ганно Іванівно. Не йдіть. Дочекайтеся, поки повернуся, – холодно наказав у трубку.

Дора ворухнулася уві сні. Макса підкинуло: що він скаже їй? Дякую?

До дверей.

Стерильний коридор вичищений від будь-яких емоцій. Демонстративно-співчуваючі очі медперсоналу – дисонансом. На дисканті. Крокував надвір, та раптом повернув до моргу. І тільки біля бездиханного тіла діда – порожньо, батьки поїхали лахи й скорботу на похорон збирати – запитав у Продана:

– Скільки дід заплатив санітарці за… послугу?

– Три тисячі гривень. Казав: «На цукерки. Їй не гроші, інше потрібне».

– Що? – напружився.

– Не знаю, – зізнався Продан. – Як треба – завтра ж дізнаюся.

– Завтра дідуся… ховатимемо, – процокотів зубами: як же зимно там, де смерть. Не зводив очей з Перепечаєвих іронічних вуст. Бачив… Макс уже бачив смерть.

Схаменувся.

– До діда хочу, – прошепотів.

Продан не втримався, брова здивовано смикнулася: та що ви таке мелете?! Живіть, їй-богу…

– Пан Перепечай… підготував для вас кімнати… у своєму будинку, – здогадався вчасно.

– Цей будинок увесь мій, – уже йшов геть. Апартаменти на Хрещатику порівняно з дідовим палацом – паршивий економ-клас. Переселиться сьогодні ж! Тільки зателефонує Ганні Іванівні – хай речі збере.

Згадав про секретарку, кров до скронь.

– На Хрещатик! – наказав Продану. Можна було б і не пхатися. Послати Продана, щоб викинув секретарку з тріском. Та дуже вже хотілося подивитися їй у вічі. Запитати люто і холодно: «А ти… Ти чому невдячна?! Хто тобі сказав, що мені можна брехати?!»

«Ауді» дісталося пафосної новобудови опівдні. Біля біло-червоного шлагбаума стояв Данко. Макс відчув себе могутнім диким шляхетним вовком, якого обклали з усіх боків нікчемні, безсилі мисливці – намагаються впіймати на безпардонну підлу брехню. Дора, Ганна Іванівна, оцей патлатий…

Зупинив автівку біля шлагбаума, гримнув дверцятами, прошепотів Продану:

– Не ходи за мною.

Стояв каменем, спостерігав, як Данко поспішає до нього. В голові лють їжаком качалася. Що ж він так неуважно… до знаків долі? Якщо підла зрадлива Люба, що клялася йому в коханні і трахалася з Макаровим, пішла і підсунула йому Дору… То треба ж було… Як Макаров… Трахнути Дору, аби оцьому патлатому мордуватися, як Макс мордувався…