Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 129

– Доро, він уночі хоч трохи спить? – Міла сходила жалем до санітарки, все підгодовувала – то «снікерс» у кишеню вкине, то бутерброд змусить з’їсти.

«Спить», – мовчки кивала Дора. Опускала очі долу – така стидоба оце добрій Мілі брехати.

Уночі старому панові ставало легше. Веселішав. Молов дурне.

– От він… Починається… наш шабаш. Старий пердун… Юна відьма… Та ні… Не те! Старий відьмак, юна квочка… Занесло її сюди… То давай! Квокчи! Бо з’їм! Я люблю таких… чорнооких…

Дора червоніла від прикрощів, знічувалася вкрай: ну, що за дивний дар у старого пана за мить виводити її з рівноваги. Забувала, що хворий-знесилений. Що останні дні доживає, тож мала б… про милосердя пам’ятати. Та зів’ялі панові вуста ворушилися отруйними зміями, вихлюпували на Дору прикру зневагу.

– Не можна… Так не можна… до людей, – вигукувала цілком зрозуміло. – Ти… казав… розмовляти навчиш… А сам… поганий! Поганий!

– Ти… помреш! – ляпнула раз у відчаї.

– Усе за планом… – прошепотів старий пан. – Спочатку навчу тебе базікати. А потім… помру.

– Ні! Ні! А я не розмовлятиму! Я… мовчатиму! – слова лилися, не зупинити. Сльози на очах. – Ти… не помреш… Я – погана! Погана! Тут лікарі… Ти… що хочеш? Що?

– Заспівай… – відказав так слабко, що Дора перелякалася. – Мама колись співала… Горіла сосна, палала…

А в Дори ж мама – ту саму…

– …Горіла сосна, палала. Під нею дівка стояла. Під нею дів ка стояла. Русяву косу чесала, – виводила не панові, далекій мамі Марічці. -…Ой, коси, коси, ви мої. Довго служили ви мені. Більше служить не будете. Під білий вельон підете…

Замовкла. Ох, пан має рацію, – квочка! Закинуло, дзьобом б’є – зерна їй. А зерно далеко… Каштелу-Бранку.

– Мама моя… загубилася… – сказала старому панові. – А я тут… Квочка…

Пан не почув. Лежав на постелі блідою тінню. Зіщулилася від жаху, підійшла ближче. На постіль присіла близько – а хай хоч за жопку!

– Пане… Спиш? Най тобі спокій у дорогу, – мовила. Затремтіла. Очі заплющила і заспівала. – Горіла сосна, палала…

Старий пан спокою не хотів. Мучив Дору днів десять, аж поки геть не охляв. Рукою кволо махнув, мовляв, вільна.

– Усе, – прошепотів. – Йди собі, Доро. Тепер не пропадеш.

– Я тепер… готова? – запитала, серце в п’яти.

– Балабониш, як холєра.

– Тепер… ти помреш?

– Інших планів… не маю, – прошепотів старий Перепечай, наче то не Бог, а він Богові наказав уже смерть привести.

У своєму кабінеті Міла простягнула Дорі конверт із грішми.

– Пан Перепечай наказав гроші тобі віддати тільки тоді, коли вже не знадобишся, – повідомила. – Нині сказав – Дора вже не потрібна, – обійняла санітарку. – Відпочинь кілька днів. Геть змарніла.

Дора хотіла було вигукнути: «А пан? Він же ще не помер!» А язик наче паралізований. Звично написала у блокноті: «А старий пан?»

– Без свідомості… День-два…

– Із паном буду, – пояснила жестами.

Сиділа на твердому табуреті біля ліжка, на якому ледь дихав Перепечай, спина від втоми лозою гнулася. Терпіла. Змочувала вуста старого пана вологою серветкою, усе товкла – «Горіла сосна, палала…» Наче поки співає – нема смерті ходу.