Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 131

Макс приголомшено зиркнув на Августа: Перепечай аж нічого не бажав брати від родичів. Перевів погляд на діда – і тільки тепер помітив: у куточках його вуст застигла задерикувата, іронічна посмішка.

– І як… тато захотів… У землю чи… по вітру попелом? – почув голос мами.

– Наказав поховати його у селі Візирка. Це в Одеській області, – оголосив Август Альфредович.

– Чому там? Туди запрошеним… на похорон півдня добиратися! – обурився Володимир Гнатович.

– Звідти мама родом, – невиразно нагадала чоловікові пані Женя. – І похована там.

– Так. Пан Перепечай наказав поховати його поряд з дружиною. Спеціальний транспорт з холодильною камерою прибуде під вечір, – продовжував Август. – Завтра опівдні…

– Опівдні?! – Володимир Гнатович ніяк не міг змиритися з останньою незручною примхою тестя. – І як ми встигнемо?!

– Заткнися! – плюнула пані Женя.

– Завтра опівдні похорон. Щодо поминок… Небіжчик заборонив збирати людей на поминки, – закінчив Август знайомити рідних з наказами Перепечая.

– І як ми пояснимо це людям? Люди не зрозуміють! – Володимир Гнатович нервово ходив уздовж довгого металевого стола, на якому розлігся собі ненависний мертвий тесть. Сердито косував на дружину. – Женю! Хіба я не маю рації?

– Маєш… Не зрозуміють, – пані Женя втерла сльозу, насупилася. – Думаю… Тато на нас не образиться. Якщо ми вшануємо його пам’ять… У Візирці… І тут, у Києві… Завтра… увечері…

– Краще післязавтра, – порадив Володимир Гнатович. Додав начальницьким тоном: – Макс ресторан замовить.

Макс почервонів до скронь, ледь втримав нудоту – кожне нове слово, що виникало у цьому апріорі німому просторі, ніби ялозило багнюкою по щойно вимитій чистій шкірі.

Нахилився до діда, мовчки поцілував у холодний лоб теплого персикового відтінку, посунув геть.

– Куди?! – вигукнув батько. Макс не озвався.

Начальник Перепечаєвої охорони ввічливо кашлянув, мовляв, перепрошую, пішов навздогін.

– Куди?! – Володимир Гнатович обурився ще більше.

– Наказ… Пан Перепечай висловив побажання, щоб я гарантував безпеку… Максима Володимировича. Маю бути поряд, – побіг геть.

– Женю, ти чула?! Тепер у підпорядкуванні нашого Максима ціла армія головорізів! – нервово вколов Сердюк дружину.

– Коли ж ти вже усохнеш, – утомлено відповіла пані Женя.

Макс йшов довгим темним коридором. Трусило від ненависті. Щось важливе і неприйнятне жило в його батьках, перекреслювало тепло і щирість, що він мав би… мав відчувати до них. Ця пихата зневага батька. І тваринна відданість матері. Для чого вони?!

Почув позаду кроки, озирнувся різко.

– Максиме Володимировичу, – перед ним стояв Продан. – Охорона пана Перепечая переходить у ваше розпорядження.

– Мені не потрібна охорона!

– Ваш дідусь… Він передбачав… Що ви так скажете. Просив передати… Ще мало хто знає…

– Про що?!

– Що ви стали надто… багаті. Скоро навколо вас з’явиться юрмисько людей. А це вже саме по собі…

– Добре. Ви… тільки охороняєте?

– Будь-який наказ.

– Санітарка… Яка за дідусем ходила. Знаєте її?

– Бачив.

– Знайдіть!

– Вона тут… У кабінеті старшої медсестри. У неї вихідний, але я подумав… Що ви захочете поговорити з нею… Подякувати. Попросив затримати.