Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 127

– Зачекай, Свєто Сергіївно, – сказав Данко. – Звідки ти все про Дору знаєш?

– З Ганною… знайома, – опустила трубку.

– А я… Чому мені не розповіла?!

– Не знаю. Ти не питав. А я втручатися не хотіла, – розхвилювалася. – Ти взагалі відрізав мене від цієї… теми. Так і не запросив дівчину до нас. А я хотіла… з нею познайомитися.

– Мріяв… навчити її розмовляти. А потім уже з тобою познайомити… – прошепотів спустошено.

– Навчив? – не втрималася.

«Ні», – хитнув головою. Закляк. Свєта Сергіївна відчула: серце впало і розбилося. Не навчив. Звісно, не навчив, бідний ти мій хлопчику! Ну, за що тобі таке?! Може… і не треба шукати Дору? Може, та врешті сама усвідомила: їй поряд із Данком не бути… Може, зникає потроху з синового життя, а Свєта сама оце знову пнеться Данка назад у німі дні повернути… Нащо? Нащо розповіла про Ганну, Португалію? Добре, що про лікарню не сказала, бо дівчину в Києві знайти – не проблема. Чи варто?…

– Я таки зателефоную Ганні, – видушила.

– Не треба, мамо, – сказав Данко. – Сам знайду…

Наступного ранку стояв біля біло-червоного шлагбаума, що відділяв засмічену вулицю загальнолюдського користування від вилизаного двору пафосної багатоповерхівки. Далі – зась! Уздовж шлагбаума походжав вайлуватий охоронець у чорній уніформі з надписом «ANGEL» на всю спину. Терпів хвилин кілька, зиркав на Данка підозріло, пропускав автівки – одна за одною виїжджали з двору. Вклонявся мешканцям, що трудили ніжки, сунули з двору пішки.

– Давай… Пішов звідси, – не витримав врешті. – Тут не можна стовбичити.

– Я на одну людину чекаю… Ганна Іванівна… У Максима Сердюка працює. Не знаєте часом, о котрій вона приходить?

– Я не Пентагон, таємниць не відкриваю, – насупився охоронець. – Пішов звідси!

Данко відступив метрів на двадцять, витягнув шию – з нового пункту спостереження видно тільки бруківку, що веде від дому. «Завтра прийду, – вирішив. – Може, адекватніший angel чергуватиме».

Не справдилося: дні геть, охоронці – птеродактилі. Скнів неподалік Сердюкового будинку, хапався за мобільний: Дора?! А то однокурсники один за одним: Дане, чому до інституту не прийшов? Спочатку відповідав: «справа є», «скоро побачимося», та врешті-решт вимкнув апарат: тільки відволікають. «Дора… все одно не напише», – промайнуло на п’ятий день безнадійного тупцювання в брудних осінніх калюжах. Сіпнувся, пішов геть. І не треба! Данкові б тільки побачити її. «А раптом уже ніколи не побачу?» – вразився. Роззирнувся – наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними «ангелами». «Може, їм грошей запропонувати?» – врешті слушна думка. Реальність усміхнулася – дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик «ауді», скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.