Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 128

Данко задихнувся і рвонув до автівки.

– Пане Сердюк! Максиме Володимировичу! – спотикався. – Одну хвилину! Зачекайте!

Підбіг, птеродактиль встиг скрутити руки за спиною. По цимбалах.

– Пане Сердюк! – тріпотів. – Прошу! Дайте адресу вашої секретарки. Ганни Іванівни…

– Навіщо? – Максу раптом сподобалася ситуація – правильно змодельована! Він убезпечений, до нього з благаннями. Можна… Тільки без рук!

– У неї Дора живе… Ви Дору пам’ятаєте? Мені Дору треба знайти!

…Хто конструює ті оманливо-приємні ситуації?! Чому руйнуються словом?! І доки… залишки інформації, що вони раніше ховалися від Дюка, виринатимуть з минулого, аби тільки підтверджувати інтуїтивну правоту його віднедавна безжальних категоричних вчинків?!

– Пане Сердюк! – схвильований голос Данка повертає Макса в реальність, та він не встигає відповісти.

Тієї ж миті – відчайдушний жіночий крик.

– Максимку!

Макс визирає з салону новенької «ауді» – щойно придбав.

«Мазераті» – до біса! Надто багато спогадів. Біла «ауді» – нормально.

– Мамо?

Пані Женя хитається посеред проїжджої частини поряд зі своїм «лексусом». Життя суне далі, обдає жінку багнюкою з-під коліс, та вона не помічає – ні бруду, ні істеричних гудків: якого біса посеред шляху зупинилася?! Хапається на ручку автівки, наче тільки на неї вся надія, бо впаде.

– Дідусь помер!

Слів не чути. Світ раптом наповнюється нестерпним металевим скреготом невпинних чорно-білих справ. Та Макс читає… По вустах.

Ще ніколи Дора не відчувала себе такою сильною – воля правила. Мужність у кулак. Як старий пан без неї? Оченята злипалися, та хіба можна? Усі в лікарні знають – помирає пан… Усе частіше заплющує очі надовго, повіки тремтять, у куточку сльоза. А Дорина бабця колись казала: «Як очі відкриє, має живу людину поряд побачити. Бо кожен хоч і помирає у самотності, та тліє життям до останнього подиху, а життя – все надія. Усе останнє Богові, та при живій душі… Так має бути».

Удень старого пана щогодини мордували крапельницями, уколами. Засинав без сил, просинався трохи збадьорений.

– Телефон дай…

– Даю… – відповідала вголос.

– Стань до вікна! Надвір дивися. Бо точно підслуховуватимеш, – бурчав сердито.

Добре… Спостерігала, як надворі по високій сосні прудкі білки поспішають до людей, хапають з долонь крихти печива. Засинала… Коліна підгиналися. Опускалася на табурет, клала голівку на підвіконня. Тільки хвилину… Поки пан поговорить…

Почула б твердий голос старого Перепечая – от здивувалася б. Прокидалася раптово, наче хто по голові – бац!

– Дора тут… Тут! – хиталася, йшла до ліжка. Усміхалася винувато.

– Ох, ти Сонька…

– Не сонько… Не спатиму…

– Сідай отут на ліжку поряд. Подрімай. Як чогось захочу, за жопку вщипну! – слабко усміхався старий пан.

– Ні! Я… тут! Табурет поставлю! – і сама не помічала, як язик ворушиться. – Сяду. Руку покладу. На ліжко.

– За руку можна щипати?

– Можна…

– Клади руку. По руці й до жопки дотягнуся, – усміхався ширше.

Розмову обривали лікарі – укол, крапельниця. На обличчі старого пана так і застигала усмішка, наче не лишалося сил ворухнути м’язами, стерти її.