Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 126
Люко Дашвар
– Привіт, – напружив очі, вдивився, коли Дора увійшла до палати, заклякла біля дверей.
– Пі-іт, – Дора чекала. Так чекала цієї миті, коли можна буде беззастережно хоробро відкрити вуста і промовити вголос.
– Мене слухалася? Як мене не було – мовчала?! – кинув різко.
– Мочала! – повторювала, у рота старому заглядала.
– А що робила? Чекала?
– Чекала! Ти… Ти чекала!
– Тебе!
– Те-бе…
Старий усміхнувся поблажливо, Дору до себе поманив.
– А йди за жопку вщипну!
– Ти… Тебе… Не можна! – руки залітали, вуста повторюють.
– От холєра!
– Холєра…
– Ти дивись! А лаєшся чисто, – тихіше. Перепочити б. – Йди, Доро. Лікарів поклич. Хай вколють щось… – прошепотів безсило.
– Дора… бі-іть, – почув. «Біжить» – здогадався.
Заплющив очі. Застогнав від нестерпного болю. «Мій характер, – промайнуло. – Шкода… Що Максимко геть не такий. Слабкодухий. А ця… волю має. Оце ти мене втішив наостанок, товаришу Бог! Дав дівку не для чпокання. Для душі…»
Данко днів п’ять усе сподівався – пожартувала. Зараз напише їй: «Чекаю…», вмить примчить. Та Дора не тільки забула дорогу до фонтану в Маріїнському парку, на Данкові СМС-ки відповідала через раз, аж поки не повідомила: «Не маю змоги розмовляти з тобою. Вимикаю телефон. Потім усе розповім». Як у воду канула.
Спокій втратив. На вулиці роззирався, преподів упіввуха – все прислухався: а раптом СМС-ка від Дори.
– В інституті проблеми? – Свєта Сергіївна бачила: вже тиждень ходить, як у воду опущений.
Данко сидів за столом на кухні, колотив і колотив чай, наче час зупинився.
– Ма… Я про Дору не знаю нічого, – сказав раптом.
Свєта Сергіївна насторожилася. Після повернення з Криму Данко витримав іспити в інститут імені Карпенка-Карого, захопився навчанням, і вона перехрестилася: може, отак без сердечних мук потроху й розійдуться – кожному своє.
– Не знаю її прізвища! Не знаю, де вона живе… – пожалівся, як дитина.
– На Троєщині! Сам казав…
– А де саме? На Троєщині, певно, тисяч сто люду!
– Триста п’ятдесят шість… тисяч, – недарма все життя на соціальних проблемах сидить. Глянула на сина з тривогою. – Запитай… У Дори.
– Я… не знаю, де вона. Вже тиждень.
Отак. Мати аж присіла. Хотіла було за сигарету вхопитися – а під рукою чашка з чаєм. Колотила, колотила… Аж поки страшна думка не стрельнула: міліція, морг, – чого вони сидять?! Треба шукати. Ганні дзвонити… Схаменулася.
– Дора сказала: є справа, – почула голос сина. – Поки не зустрічатимемося. А потім відімкнула телефон.
– До лікарні подзвони, – запропонувала обережно. – Де Дора працює. Може, знають.
– Ма! Я не знаю, в якій вона лікарні працює! Я нічого… нічого про неї не знаю! Зв’язок – смартфон. Місце зустрічі – фонтан у Маріїнському…
«Я знаю, де вона шваброю підлогу ялозить», – подумала. Уже хотіла було сказати про те Данкові, натомість ляпнула:
– Може, маму поїхала шукати?…
Данко глянув на матір здивовано.
– Куди?
Діброва дала собі ляпаса подумки: ідіотка! І хто за язика тягнув!
– А… хіба Дора тобі не розповідала? – тонула в болоті, а куди подітися, сама в нього полізла, назад ніяк – давай уже, все викладай. Закурила, за хвилину все – і про Португалію, і про добру секретарку, що пригріла Дору. – Не хвилюйся… Зараз Ганні зателефоную, все дізнаємося, – уже набирала номер.